21 вересня Престольне Свято нашої церкви. - 15 Вересня 2013 - Церква "Різдва Богородиці"
Головна » 2013 » Вересень » 15 » 21 вересня Престольне Свято нашої церкви.
21:24
21 вересня Престольне Свято нашої церкви.
21 вересня свято Різдва Пресвятої Богородиці. Зараз кажуть: празник. Або, день села. І в більшості наших кривоозерців. та й не тільки кривоозерців, все зводиться до застілля.

Насправді, причина празника,в спільній молитві. Раніше, це відбувалось так. У село, до церкви, де було престольне свято, сходились люди   з усього населеного пункту. І гості, з інших сіл. Після служби Божої, гостей запрошували родичі чи знайомі до себе на свято. Це була спільна громадська молитва, і прохання Божого благословення на свою громаду.

Тому, не цураймось Богослужіння в цей день. Давайте всі дружно зберемось, щоб подякувати нашому Богу. І помолитись за здоровя, мир і благополуччя нашої громади.

Пропоную нашим читачам, прочитати про історію нашої церкви яка завершує мою книгу "Життєва Стежина"


Ви, шановний читачу, тримаєте в руках, книжечку з зображенням нашої православної Свято Різдво-Богородичної Кривоозерської церкви. Майже для всіх жителів нашої громади, це спільний дім, де ми часто зустрічаємось. Разом, прославляємо нашого Господа, Пресвяту Богородицю, Святих угодників. Сюди приходимо з подякою і проханнями, з радістю і сумом. Тут ми слухаємо Слово Боже і приймаємо церковні таїнства. В церкві ми здобуваємо віру в Господа, яка загартовує нас в житті і допомагає вистояти в різних проблемах і негараздах.

Сама споруда нашої церкви, те місце, на якому вона збудована, об’єднує нас з далекими предками, які жили на цій землі. Ы топтали цю стежину до храму, протягом майже трьох віків. Адже перша історична згадка, про православну церкву в Кривому Озері, датується серединою 18 століття. Спочатку, церква була дерев'яна. На початку 19 віку вона згоріла. В 1824 році, за рахунок пожертв парафіян, була побудована кам'яна церква. З окремо стоячою дзвіницею. І освячена, в честь свята Різдва Пресвятої Богородиці. (Першої Пречистої)

В 1883 році, в церкві,споруджено одноярусний  іконостас. В 1890 році, стараннями парафіян і місцевого священика, почата прибудова, до споруди церкви цегляної дзвіниці. Але, збудована вона була настільки погано, що як тільки була закінчена, тут же розвалилась. В напіврозваленому вигляді простояла до 1898 року. Коли місцевий землевласник Широченко, взяв роботи по упорядкуванню церковної споруди на себе. За свої, власні кошти. Розширив саму будівлю церкви і добудував дзвіницю. Будівельні роботи, проводились, під безпосереднім наглядом Широченка. І закінчились, в 1899 році.      Наступне століття, було відносно спокійним, для нашої церкви. А потім, настали часи, Великої, Жовтневої революції. У перші роки радянської влади, віруючим людям, церквам, священикам нічого не загрожувало. 25.01.1918 р, Рада Народних Комісарів, прийняла декрет «Про відділення церкви від держави і школи від церкви». Радянська держава, цим декретом, емансипувалась від церкви. Здійснила рівність всіх релігій. Заборонила видавати будь-які закони, чи постанови, які б притісняли, чи обмежували свободу совісті. Чи встановлювали б будь-які привілеї, на основі віросповідної приналежності громадян. Кожний громадянин, отримав свободу сповідувати будь-яку релігію. Чи не сповідувати ніякої. Декрет забезпечував вільне виконання релігійних обрядів настільки, щоб вони не порушували громадського порядку. І не супроводжувались, порушенням прав громадян.

Але, такий стан речей, тривав дуже недовго. Масовий, активний наступ на храми, почався уже в 1925 р. З утворенням в СРСР, Союзу войовничих безбожників. На з'їзді кореспондентів газети «Безбожник». Його відділення, створювались у всіх республіках Радянського Союзу. В областях, округах, районах, містах, і навіть у великих селах. Ця організація, ставила своєю ціллю, ідейну боротьбу з релігією у всіх її проявах. Агітувала, до найбільшого походу проти церков. Розпочалась, широка і масштабна  компанія, з вимагання закриття церков. І навіть самовільного захоплення і розрушення храмів. І продовжувалась по всіх містах і селах, з наростаючою напругою, з 1925 року. Безбожники організовували збір підписів жителів в листах, з вимогами закривати церкви, знімати дзвони. Проводилась активна робота по закриттю храмів всіх віросповідань. Незважаючи на декрет «Про відділення церкви від держави і школи від церкви».

Про це свідчить звернення в Миколаївський міськвиконком Миколаївського єпископа Рафаїла 10.10.1929 року «Про незаконні дії місцевої влади».

1. Членам колгоспів, радгоспів, забороняють відвідування церков. Виконання релігійних обрядів. Вимагають, виходити з церковних релігійних общин… В селах, представники безбожників, обходять хати віруючих. Під загрозою різного роду податків, в особливому порядку, вимагають підпису про закриття церков, наголошуючи, що хто не поставить свій підпис, той, є ворогом радянської влади. В іменні списки, про згоду закриття церков, заносять людей, неповнолітніх і навіть школярів. Загрожують членам парафіяльних рад, конфіскацією майна. І навіть дійсно конфіскують; вимагають виходу з церкви і загрожують висланням з села, залишають права голосу.

Проводять насильство над духовенством, загрожують  арештом і висилкою. І навіть позбавляють волі. Зривають богослужіння, не допускають священиків до церкви. Обкладають служителів культу непосильними податками і зобов'язаннями. Застосовуються, незаконні методи антирелігійної боротьби. Вважаю, вищевказані дії місцевої влади (сільських рад) незаконними і такими, що протирічать вказівкам вищих органів влади, з’їздів компартії і взагалі директивам вищих органів влади (наприклад, постановам Нарком'юста СРСР).                                        

Безбожники, всюди організовували самовільне закриття церков. Не дочекавшись рішень органів влади. Що творилось в селах, описує єпископ Рафаїл в своєму листі в Миколаївський окрвиконком 4 лютого 1930 року. 23 листопада 1929 року, в с. Новоюр’ївка  Новобузького району, організація безбожників, при сприянні сільського голови, силою захопила і розікрала церкву. Купол, був трактором повалений на землю. Все внутрішнє оздоблення розбите. Ця подія, стала початком масового захвату церков, в Миколаївському окрузі.

19 січня того ж року, при діяльній участі сільської ради, захоплена церква в с. Новопетрівка. Захоплення супроводжувалось розгромом богослужбової утварі, розбитий іконостас, все винесено за огорожу церкви та облито керосином і спалено. Після цього, були запрошені музики і влаштовані масові гуляння. Газета «Червоний Миколаїв» 31 січня 1930 року повідомляла: «22 січня 1930 р в с. Піски Баштанського району, закрили церкву під школу. На площі спалили шість возів ікон. Із 350 хат, тільки в 20 не віддали ікони», «в с. Софіївка Новобузького району 22 січня вивезли за село і спалили 200 ікон». В зв'язку з загостренням антирелігійної компанії, в окрузі проводяться арешти священиків. Крім того, у багатьох з них конфісковане все майно. Багато священиків під різними погрозами мусили виїхати з місць свого проживання. До характеристики безправного положення, в якому знаходяться релігійні общини і служителі культу, свідчать факти вторгнення під час Богослужінь представників місцевої влади, з вимогою, публічної відмови від сану, служителів культу. Прохання, припинити це беззаконня.        

Ось такі події, проходили в Миколаївській і не тільки в Миколаївській області. І вони вже відбувались, на основі постанов секретаріату ЦВК УРСР. Таке ж ставлення до віруючих, було і в нашому районі, і в Кривому Озері.  Проте, церква була діючою до 1960 року. А тоді, місцева влада, прийняла рішення, зняти з реєстрації до кінця 1960 року дві церковні общини в Кривому Озері. Правда, закрили тільки нашу церкву, а Параскевську залишили. Може тому, що віддалена від центру. Також, в різні роки, були закриті церкви, по всіх селах району. Залишилась  лиш одна Параскевська, в Кривому Озері. З нашої церкви, зняли куполи. І влаштували всередині, спортивний зал. Під час спортивних занять, загинув хлопець. Відтоді, церква пустувала.

Треба сказати, що закриття церков, не проходило безслідно. В багатьох випадках, люди спостерігали прижиттєву кару богоборців. І хоч більшість людей вірила атеїстам, але, було дуже багато тих, які прославляли Бога. І зберігали віру, незважаючи ні на що. Тому, як тільки при М.С. Горбачові дозволили повернути церкви віруючим, парафіяни нашої церкви, тут же стали добиватись дозволу, на відкриття храму. І ця мрія здійснилась, у 1990 році.

Ініціативна група, збирала кошти. І люди, відгукувались на ці прохання. З кожної сім’ї, виділяли посильні внески, для реставрації храму. У зборі коштів, брали участь трудові колективи колгоспів, підприємств, банк надав кредит. За короткий час, наша церква, набула урочистого вигляду. Пройшло більше 20 років з дня відкриття, але і далі, проводяться роботи, по упорядкуванню будівлі і території храму. Парафіяни беруть в цьому найактивнішу участь, жертвуючи власні кошти. Адже маючи такі жахливі уроки історії, наш народ, робить для себе висновки. Що без Господнього благословення, нічого не досягнути. Бо не минулося для нас, без покарання, плюндрування Божих законів. Не випадково була війна, голодомори, Чорнобиль… Бог не може бути осміяний. І  для людей, це стало гірким уроком. Ось як виразив стан нашого народу Микола Карпенко у переспіваному 105 (106) псалмі:

Не послухались ми — і в гріховний наш вік неправдиве чинили, скривили дорогу. - і зробилися ми неугодними Богу, і на муки страшні нас Владика прирік. Він чужинців покликав на землю батьків, відступився від - нас і віддав нас невірним - і мій гордий народ став на диво покірним. Вчивсь ходити у ярмах не гірше биків. Наші ноги кайданами, били бичем, у загонах тримали як бидло – худобу, — і втрачали поволі ми власну подобу, і наш спів обернувся вселюдським плачем. Ми звикали до шлей, не вилазили з пут, бороною брехні нам кривавили тіло, і слухняне безволля у душах сиділо, аж до часу виповнення Божих спокут. Упокорились думи, пригасли серця; той у хитрощі вдаривсь, хто жив, як сновида... І вмирали поволі наш гнів та обида, і нам правив бовван за святого Отця. Погордили ми землю, що нами жила, на докори зійшли і оглухли до слова - і пішли по світах, як за вітром полова, власну славу змінивши на образ вола… 

І не витримав Бог ницість наших чинів: "Поза краєм своїм духом будете голі" - бо приносили в жертву ми власних синів, щоб лилася їх кров на чужинському полі. Ревно били поклони божищам чужим та навчалися дружно чужого звичаю - і зневагою навіть до рідного краю перекинчиків многих був дух одержим. Споночіло в очах нам - одна лиш зоря іще жевріла всім у державному блиску... І жорстокі вітри нам гойдали колиску, примовляючи ймення земного царя. А той цар поміняв нашу воду на кров, і вморив нашу землю і висушив ріки,- тільки жаби стрибали... і ми, мов каліки, поспішали на змахи його корогов...

Збаламутився світ. Потруїлись дощі. А палючий вогонь вибивався з покори - обпікав небеса, і розколював гори, і кривавим знаменням лякав уночі. На поля і на душі найшла сарана, темна гусінь полізла - ні сховку, ні впину - і насущний наш хліб за велику провину, і духовний наш сад сплюндрувала вона. Збридли душі на покруч, на цвіль і на тлінь, а за душами - думи, за думами - слово... Як же виживеш ти, покалічена мово, і воскреснеш ти як на вустах поколінь?!..

... Многоликий наш гріх - і спокутувать нам, заповіти святі прочитати серцями... Ми доволі терпіли і йшли манівцями: хай же світло Його як не нам - то синам! Многоти Його ласк не сподобились ми - бунтувалися ми понад морем Червоним, понад тим очеретяним морем солоним, - і знайти не могли ми дороги з пітьми...

Тільки Бог милосердний впокорив свій гнів - і відкрилася путь через море солоне, через те очеретяне море Червоне, і нас отчий поріг лютим смутком зустрів. І второпали ми - без омани, в миру, що немає господаря в отчому краї. Для служіння йому решту сил позбираю і на рідній землі у спокуті помру.

Так ми жили, довгих 70 років. Слава Богу, схаменулись. Та  дивно якось серед нашого народу виходить. Не жалкуємо за вчинені гріхи, не жаліємо людей, що загинули під час війни та голодоморів, внаслідок аварії на Чорнобилі. Нам не шкода отруєного повітря, зіпсованої води в річках. Не шкода людей, які уже загинули, а інші тяжко хворі від алкоголю, СНІДу, наркотиків та радіації. Не шкода молоді, яка вихована без страху Господнього, і внаслідок цього суспільство буквально деградує…

Проте, часто можна почути, що нам добре жилось за радянських часів. Бо все було дешеве і холодильники були повні, і шлунки… Так, ми насправді непогано жили в 60 – 80 ті роки минулого століття. Були горді своєю могутньою державою. Не здогадуючись, що вона, схожа на величне дерево, яке вразила гниль. І як буває, що зелене дерево несподівано падає і приносить багато шкоди, так і держава, що була побудована без Божого благословення, несподівано розвалилась, зоставивши своїх колись гордих громадян розгубленими, обкраденими і, що найгірше, без Бога в серці. А значить і без Його підтримки. І це закономірно. В Біблії, у книзі пророка Малахії 3. 7 – 18 сказано: «3 днів батьків ваших ви відступили від уставів Моїх і не дотримуєтесь їх; наверніться до Мене, і Я навернуся до вас, — говорить Господь Саваоф. Ви скажете: "Як нам навернутися?" Чи можна людині обкрадати Бога? А ви обкрадаєте Мене. Скажете: "Чим обкрадаємо ми Тебе?" Десятиною і приношеннями. Прокляттям ви прокляті, тому що ви — весь народ — обкрадаєте Мене.

 Принесіть усі десятини у дім сховища, щоб у домі Моєму була їжа, і хоча б у цьому випробуйте Мене, —говорить Господь Саваоф: чи не відкрию Я для вас отворів небесних і чи не виллю на вас повне благословення?  Я для вас забороню тим, що пожирають, знищувати у вас плоди земні, і виноградна лоза на полі у вас не залишиться без плодів своїх, - говорить Господь Саваоф.  Бла­женними називати будуть вас усі народи, тому що ви будете землею жаданою, — говорить Господь Саваоф. Зухвалі переді Мною слова ваші, — говорить Господь. Ви скажете: "Що ми говоримо проти Тебе?" Ви говорите: "Марне служіння Богу, і яка користь, що ми дотримувалися постанов Його і ходили у сумному одязі перед лицем Господа Саваофа? Нині ми вважаємо гордовитих щасливими: краще влаштовують себе ті, що чинять беззаконня, і хоч спокушають Бога, але залишаються цілими". Але ті, що бояться Бога, говорять одне одному: "Слухає Господь і чує це, і перед лицем Його пишеться пам'ятна книга про тих, що бояться Господа і шанують ім'я Його". І вони будуть Моїми, — говорить Господь Саваоф, — власністю Моєю у той день, який Я сотворю, і буду милувати їх, як милує людина сина свого, який служить їй. І тоді знову побачите різницю між пра­ведником і нечестивим, між служителем Бога і тим, хто не служить Йому».

Ці пророчі слова, збуваються постійно. Збулись вони і над нашим народом. Бо замість того, щоб зі своїх коштів приносити милостиню, тим самим зберігаючи їх в Господніх сховищах, і процвітати, отримавши Боже благословення, радянські люди, ховали тяжко зароблені гроші, в  сховищах безбожної держави. Де вони і згоріли, залишивши їх власників ні з чим. Але Бог милосердний і прощає гріхи тим, хто навертається до Нього. Хоч як нам неймовірно важко жилось після розвалу Радянського Союзу, та коли люди стали повертатись до Бога, будувати храми, тоді життя нашого народу стало покращуватись. І ті люди, які від щирого серця принесли пожертви на храм, приходять з ними знову і знову. Бо кошти, збережені в Господньому сховищі, не пропадуть, а, навпаки, примножаться. Адже вигляд храму свідчить про духовну культуру жителів громади, про їх шанування Божого закону, та їх вдячність Господу. Бо хіба це правильно, коли наші хати, наші подвір'я прибрані і прикрашені, а на церкви, особливо по селах,  буває жаль

дивитись.

Я розумію, що ми налякані бідністю, боїмося часом виділити кошти на храм. Але, якраз у цьому, наша помилка. Бо «хоча б у цьому випробуйте Мене, — говорить Господь Саваоф: чи не відкрию Я для вас отворів небесних і чи не виллю на вас повне благословення»? Отож, будьмо сміливі. Якщо Бог за нас, то хто проти нас?

Не можна бути байдужими до того, як будується наша держава. Ми, своєю мовчазною згодою, вже наробили собі лиха, у своїй країні. Надалі, будьмо уважніші. Ставлячись з усякою повагою до інших народів, дбаймо про добробут на своїй землі, у своєму суспільстві. Адже, проблем у нас, ще доволі багато. Однією з найважливіших, є розділення наших церков. Насправді, це велика проблема. Бо, ворогуючи між собою, ми не навчаємось праведності. А докладаємо гріх до гріха. А з історичного досвіду бачимо, що кожен гріх, як підкинутий камінець, впаде з висоти на наші голови. Давно пора забути всі образи і об’єднатись в одну церковну громаду. Чим віддячимо Господу, що благословив нас незалежністю і самостійністю нашої держави. З цієї причини знову хочу запропонувати псалом 47 у переспіві Миколи Карпенка.

      «О Боже великий, прославлений вельми, - із міста Твойого, з святої Гори на Край наш отецький прихильно воззри та нас розсуди: а чи мудро живемо? Прегарна країна - для світу розрада; над водами дужими – зелен-гора! А як тут Твоя почувається правда? Тут з новою кривдою дружить стара!

Ти в храмах Своїх, за твердиню Ти знаний, та в кожному храмі - молитва своя: Імення одне називають миряни, а в наших владик - мовби різне Ім'я...

Ішли ж наче разом із іменем Божим, а от розійшлися, не стали водно: чи правду забули, чи страх розпорошив, чи так у нас, грішних, ведеться давно?

Якби ж тільки страх, що, мов ту породіллю, на нове потомство так щемно пройма, - біда що єдиної Церкви нема! І Боже лице огортається тінню. Бог міцно поставив це місто Своє і силу Свою тут утвердив навіки, - то звідки ж сей розбрат і кривда ся звідки, що духом піднятися нам не дає?

Про милість Твою розмишляємо спільно у храмах Твоїх... Та не спільні діла, не спільні думки у владик з - під чола, щоб мітить водно та іти безпомильно. Правиця Твоя - справедливість Господня. Так зруш нас із місця, де вже натовклись! У світі нам слава світила колись, а де ж заблукала та слава сьогодні?

А, мо, й не вона, а блукаємо ми в боріннях та пошуках правди і волі? Дай днину погожу для нашої долі і гідними честі зостав нас людьми Нехай звеселиться земля многотрудна, та з горами води, де храми святі, та діти натішаться з правого суду - в духовнім єднанні, в Твоїй правоті. Оточимо ж Град, яко скелю-твердиню, вали впорядкуємо, башти старі, - щоб славне дідівство малій дітворі могло повідати про нашу святиню. Про наші дороги, віками не стерті, про волю, що в нашій бунтує крові. Провадиш ти кожного з нас аж до смерті, але, як народ, - хай ми будем живі»!

      Молімось єдиним серцем, щоб добре нам усім жилося. Слава Богу! Після тридцятирічних поневірянь, наша церква, знову відкрита для нас. Щоб ми вільно, з радісними серцями, славили Господа і Пресвяту Діву Марію, всіх святих. Щоб отримати благословення для нашого краю, для наших родин. Якщо ж з якоїсь причин ви пропустили службу Божу, то ця книжка має стати вам у пригоді, щоб ми були постійні у вірі, в молитві, в подяці нашому Богу, у вивченні і дослідженні Святого письма. Хай благословить вас Господь.

Настоятель Кривоозерської Різдво-Богородичної церкви о. Леонід Лотоцький. (З книги «Життєва стежина)

Були використані матеріали з книги Д.І.Заковоротного «ХРАМИ ПРИБУЖЬЯ») М.Миколаїв 2004

 

 

Переглядів: 497 | Додав: otec | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: