Продовження книги "Життя, як воно є..." 12-та частина. Початок дивись нижче. - 1 Червня 2015 - Церква "Різдва Богородиці"
Головна » 2015 » Червень » 1 » Продовження книги "Життя, як воно є..." 12-та частина. Початок дивись нижче.
12:42
Продовження книги "Життя, як воно є..." 12-та частина. Початок дивись нижче.

      Цей вересневий погідний день зібрав сiльчан біля церкви. Причиною цьому була звістка про смерть шанованои жительки їхнього села, яка останні роки свого поважного віку доживала у дітей в столиці. І дуже просила їх про те, щоб спочити їй у рідній землі, де народилась, де провела гарне, достойне життя. Де знали її і старі, і малі, бо працювала фельдшером і була усі роки доброю і чуйною помічницею у легких і важких хворобах.

    Віддати шану пам’яті цій добрій людині зібралось чи не все село. Оскільки хата, де вона колись жила, продалася, щоб не турбувати нових господарів вирішили, що всі зберуться у церкві, щоб віддати останню шану.

     Через якийсь час зателефонувала донька покійної і дуже вибачаючись просила всіх зачекати, бо у них виникла затримка через непередбачувані обставини.

    О.Петро попросив чоловіків винести лавки з церкви, щоб люди могли присісти і чекання було легшим. Адже сільським людям доводиться багато працювати з ранку і до ночі. Хай відпочинуть, раз так склались обставини.

     А для громади це стало приводом, щоб побачити одне одного, поспілкуватись. Тож говорили про все: про погоду, врожаї, про політику (як же без неї), а тоді заговорили про сільську новину.

   Розповідали про Миколу, який у важкому стані потрапив до реанімації. Ну догрався таки чоловік, казали. Хіба можна так жити? Як тільки чи птиця, чи порося, чи  корова відлучиться від господарського дому Каверзнюки заженуть у свій хлів і закриють на великий замок . Бувало, що господарям вдавалося відібрати своє майно, а частіше так Микола з жінкою це й присвоював.

Та то одне, обурювались люди, а скільки раз на городах їх ловили. Нічим не гребують, а ну нехай лежить щось під воротами чи в дворі неприкрите. На все покладуть свої руки.

  • Знаєте, як би сказати щоб були бідні - так ні, живуть в достатку, мають пенсію. Діти всі забезпечені.
  • Але ж і діти у них з такими ж замашками. Обманути, підставити. А зачепи в розмові, лиш прокльонів наслухаєшся.

О. Петро дивувався, слухаючи ці розповіді:

- Про кого це ви розповідаєте? – спитав.

- Отче, та ви його знаєте, - навперебій стали йому пояснювати. – це ж при вас на Миколая його фіра з дровами перекинулася. Добре його тоді  потовкло. Місяць в лікарні відлежав. Але й це Миколу нічому не навчило.

- То це за нього ви розказуєте? – спитав священик. -  Так, звичайно, я пам’ятаю цей випадок. А тепер що з ним трапилось?

- А що? Звична справа. Бик  Івана Мельника відірвався  з припону і йшов селом, волочачи ланцюг за собою. Люди бачили і дзвонили Іванові, щоб швидше його ловив. А Микола за звичкою став тягнути цього бика в двір. Бик упирався, не хотів заходити до чужого двору, але удвох з жінкою вони його таки загнали. Бик, схарапудившись,  ударив ногами Миколу і таки вирвався з подвір’я, а наш невдаха опинився в реанімації.

- Та це ще не все, Миколова дружина на наступний день пішла до Івана і вимагала грошей на лікування. Бо ж його бик побив Миколу.

- А що ж Іван?

- А що Іван? Кілька років тому Каверзнюки його телицю  закрили. Два дні шукав, поки їх онук проговорився, що дід з бабою телицю купили. Пішли люди подивитись, і найшлась пропажа. І тепер зловив свого бика , коли він з їхнього двору вигнався. Про які гроші мова?

- Ну поясніть нам, - звернувся до отця Петра поважний  чоловік. - чи Бог не бачить?

- Та певно, що бачить, - відповіла жінка поряд нього. – скільки лиха пережила ця родина. І продовжує переживати. От і зараз усі біля батька в лікарні. А таки не вчаться, не каються.

- Ну ось, – вступив в розмову о. Петро,  – виходить, що Бог таки бачить. Я багато разів повторюю вам те, що Бог є Любов. І маємо бути твердо в цьому переконані. Я розумію, що нам важко змиритись з тим, що ті чи інші люди приносять нам незручності. Але ми живемо не в раю, а в грішному світі, який люди для себе обрали. Господь наш Творець, наш Отець. Наш Батько. І як батько любить своїх дітей, незалежно від їх поведінки, так і Бог любить усіх. І праведних, і грішних. І звичайно, чекає навернення тих, які зійшли з праведної дороги. Чекає до останнього подиху людини.

      Питання в тому, як нам до таких людей відноситись? Щоб привести їх у порядок, існують громадські закони, які передбачають ті чи інші покарання за протиправні дії. І ми повинні звертатись в органи державної влади для їх врозумлення. Але клясти їх чи мститись не потрібно, щоб їм не уподібнитись. Покладемо надію на Бога, як промовляємо в молитві «Отче наш…хай буде воля Твоя». Тим більше, що і в цьому випадку і думаю в багатьох інших ми маємо змогу переконатись у Божій справедливості.

  • Правда,  правда. Та воно і є, - загомоніли люди. – все в руках Божих.

    За розмовами швидко промайнув час. І невдовзі привезли покійницю, і всі зібрались у церкві, щоб провести похоронний обряд.

Після відспівування багато говорилось добрих слів про покійну. А о. Петро зокрема сказав:

  • Я також хочу долучитись до тих добрих слів, які ми сьогодні почули про покійну Василину. Я був добре знайомий і з нею, і з її чоловіком. Хочу сказати вам, що відколи відкрилась церква у нашому селі, вони не пропустили жодного богослужіння. Коли для нашої церкви потрібна була чи то матеріальна, чи фізична допомога, то Савчини були серед перших. Щиро молилися, приймали участь в усіх таїнствах. Якщо гостювали у них діти чи онуки, то завжди приходили разом на службу Божу. Дуже велика їхня заслуга перед Богом за своє життя, а ще більше вони навчили Божій правді і істині.
  • Знаєте, - продовжував батюшка, - моє серце раділо за них. Бо вони коли сповідалися, то намагались якнайповніше очистити душу, осуджуючи себе і за найменший гріх. Але була у Савченків особлива риса, на яку я б хотів звернути особливу увагу. Вони нікого не осуджували. Я часто з ними спілкувався по церковних справах, і про життєві обставини, але осуду ніколи не чув.  А цей факт має особливу вартість перед Богом. Написано – не судіть і не будете суджені…

Коли вертались з кладовища о. Петра наздогнала жінка, і хвилюючись почала розповідати, що мовляв, не така вже й «свята» була покійна Василина, як тут про неї всі розповідали.Ці слова неприємно вразили священика. Жінку, яка зараз з ним розмовляла, він добре знав. Вона навіть досить часто приходила до церкви. Та, схоже, до богослужіння і до проповідей не дуже дослухалась.

  • Знаєте, батюшка, - продовжувала вона свою викривальну промову. Колись, багато років тому назад покійна Василина мене дуже образила. А я ж їй добра хотіла.

 О.Петро гірко усміхнувся. Історія цієї образи була відома сільчанам. Якось, коли вони ще були молоді, на автобусній зупинці чекали, щоб поїхати на базар. Людей зібралось чимало. Розмовляли про  всяке. Катря ж не могла собі місця знайти. Бачила вона вчора пізнім вечором, як чоловік Василини вийшов від її сусідки. Сусід на той час був у і від’їзді, і Катря, яка дуже любила плітки і інтриги , тут же почала розвивати свої фантазії і припущення. Їй дуже не терпілось поділитись цією новиною з усім селом. Але ж як почати розмову?

Аж тут Василина стала розповідати, що в Латенків народився синочок, якого вони так чекали. Тож Василина допомогла молодій мамі добратись до полового будинку. Поки туди, назад, поки пологів дочекалися, то повернулися додому ледь не під ранок. Розповідали, що батько такий радий був, аж світився. Оточуючі  схвально загомоніли, а Катря вирішила, що саме зараз слушна нагода розповісти свою «сенсацію».

  • Ой, Валентино, - скрушно зітхнувши почала Катерина. – Поки ти вдома не ночуєш, твій Іван в моєї сусідки вечеряє.

Усі враз змовкли. Хтось з осудом дивився на Катерину, інші стояли в непорозумінні. Василина не була скандальною жінкою. Але такого зухвальства і привселюдного приниження терпіти не збиралась. Тим більше чоловік ходив ввечері, щоб забрати передачу через тих людей.

  • Звичайно, - розповідала вона колись отцю Петру, - мені потрібно було тоді віджартуватись, перевести  якось розмову. Але чи то я була дуже стомлена з тієї ночі, чи може мені набридлі постійні Катеринині плітки, але я тоді дала собі волю. Висловила голосно перед всіма людьми, все, що думала про неї. Скільки людей вона своїми плітками пересварила. Пам’ятаю як гаркнула тоді на неї:
  • Ще раз бовкнеш мені щось про мого чоловіка – начувайся.

Катря заклякла від несподіванки. Не маючи де дітись, вона кинулась додому, вигукуючи образи і прозиваючи Василину найогиднішими словами.

Цей випадок не пройшов для неї безслідно. Кілька днів вона взагалі не з’являлась на людях, а потім навіть до лікарні потрапила. Василині довелось ще її лікувати. Звичайно, вона пошкодувала про свій вчинок, навіть пробачення в Катерини просила. Але та не змогла пробачити. Ніколи не віталася, і ось навіть після її смерті ще тримає образу.

  • Катре, - звернувся священик до жінки. Ніхто не вважав покійну святою. Я розповідав, що вона каялась перед Богом за свої провини. І наскільки я знаю, вона просила у вас пробачення. Чи не так?

Жінка здригнулася. Не очікувала, що священик знає цю історію.

  • Просити то просила, але це мене не гріє. Сказаного вже не вернеш.
  • Катре, - голос отця дуже потвердішав, - чи можна вас назвати святою і досконалою?
  • А що я? – гордо підняла голову жінка. - Я нікому нічого поганого не зробила. Я живу правильно.
  • Ех, Катерино, хоч ви і до церкви часто приходите, але в душі вашій багато темряви. Тому і гріхів не бачите. Гріхи стають видимі тільки тоді, коли освітите душу і серце Божою любов’ю. От хоча б і не не прощення. Хіба це по-Божому? Як би так нам Господь не прощав наших прогріхів, то ми б давно всі загинули. А щоб позбутись цього гріха прочитайте в Біблії в книзі Буття історію про те, як брати продали  Йосипа в рабство в Єгипет. Через багато років брати прийшли просити хліба до Єгипту, де за промислом Божим Йосиф став володарем другим після царя.  І що ж? Йосип мав таку владу, що міг своїх кривдників на все життя до в’язниці кинути чи навіть вбити. Та він не тільки цього не зробив. Він забрав їх до себе, наділив землями і опікувався ними до кінця своїх днів. Бо знав, що то Господь діяв через братів, щоб привести його до Царства і зберегти всю родину від голоду.

Знаєте, - продовжував він, - не завжди люди чинять так чи інакше тільки зі своєї волі. Дуже часто Господь людьми керує. Забудьте, Катре, образу. Покійна Василина вже перед Богом. І Господь буде судити її життя і її вчинки. Вам же легше стане. От побачите. Бувайте здорові.

Переглядів: 318 | Додав: otec | Рейтинг: 1.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: