Сьомий день Господу Богу твоєму. - Мої статті - Каталог статей - Церква "Різдва Богородиці"

Каталог статей

Головна » Статті » Мої статті

Сьомий день Господу Богу твоєму.

Заповідь четверта. Сьомий день Господу Богу твоєму.

В ім'я Отця і Сина і Святого Духа

         Сьогоднішнє Євангеліє, завершується словами Ісуса Христа: «Я прийшов не кликати праведників, а грішників до покаяння». ()  Ісус вчора, сьогодні, й назавжди той самий. І якщо ми чуємо Його слова, які звертаються до нас, то ми, повинні звертати на них увагу:

 «Я прийшов не кликати праведників, а грішників на покаяння». Чи думаємо ми про те, що ці слова звернені до нас особисто? Чи частіше ми думаємо про те, що якраз ми, належимо до числа праведників? І коли ми чуємо про те, що багато  людей поспішає до сповіді, щоб розкаятись, то нам не особливо  хочеться копирсатися в своєму житті, згадувати про погане. Самого себе судити нелегко. Але, кожному з нас, це потрібно робити, щоб наша душа стала чистою. Бо вряд чи хто зможе вважати себе кришталево чистим перед Богом.

Щоб це зрозуміти, варто звернутись до 10 заповідей, які нам дав Господь. () На жаль, я не впевнений, що сьогодні кожний, хто називає себе християнином, ці заповіді знає. Між тим, вони мають пам’ятатися нами, так як і молитва «Отче наш!» як 2+2. Хоча, якщо спитати будь кого, навіть школяра, то на запитання які є заповіді, багато хто не замислюючись скаже: не вбий, не вкради… Так, це є заповіді Божі. Але є й інші. Не менш важливі.

Я сьогодні хочу звернути увагу на четверту заповідь: «Шість днів працюй всі діла твої, а сьомий  віддай Господу Богу Твоєму».  Хочу звернути особливу увагу тому, що  переважна більшість людей, взагалі не вважає за потрібне, цю заповідь виконувати. І навіть з тих християн, які приходять до сповіді, мало хто кається через те, що в недільний день не буває на службі Божій. Раз людина в цьому не кається, значить і виправлятися не збирається. Тобто, приходять до сповіді, очистити душу лиш частково.

Скажіть, якщо ми вирішили навести порядок в кімнаті. Частину прибрали, частину оставили. Мабуть нам і в голову таке не спаде. Бо як це буде виглядати? А душу свою прибираємо неуважно. Так, десь зверху пил витерли, а по закутках гори сміття оставили. І це, на жаль, дуже часто трапляється. Бо майже всі мають цей гріх, пропускання Божої служби в церкві.

Але нам може здатися, що ця заповідь не дуже важлива. От не вбий, не вкради. Ось це важливо! А мовляв ми ж нічого поганого не робимо. Хіба працювати гріх? Гріх не працювати! То по нашому виходить, що Господь дав неправильну, непотрібну заповідь? І ми ось так просто, можемо її викреслити із списку настанов і сказати що нема гріха за її порушення? Виходить, що ми сперечаємось з Богом!  Думаємо собі, що ми за Творця мудріші! Бог сказав так, а я думаю по іншому. Що мені до того, що люди зібрались на службі Божій молити Господа за нас всіх? Що мені до того, що в церкві люди хвалять Бога, дякують Йому? Мені це не важливо. Я краще перероблю свої справи, чи піду на базар, чи подивлюсь телевізор, чи на кінець просто посплю в своє задоволення. Я мовляв Богу нічого не винен. Нікого не вбиваю, не грабую…

Такі думки закидає нечистий людям, щоб не допустити і думки про те, щоб піти до церкви. І люди його з замилуванням слухають, вважаючи це правильними. Але справи ворога людського спрямовані на те, щоб вкрасти, вбити, знищити. Він добре знає, що працюючи без відпочинку, ми будемо нищити своє здоров'я.

 Під час французької революції, її лідери, з метою послабити вплив церкви, заборонили недільний вихідний. Вирішили, що вихідним буде не сьомий, встановлений Богом, а десятий день. Мовляв, користі більше буде. Але дуже швидко відмовились від цієї ідеї, бо робітники не витримували такого навантаження. Творець краще знає можливості нашого організму і тому, заповів працювати шість днів, а сьомий відпочивати. Ми ж мудруємо по - своєму, а потім розплачуємось важкими хворобами.

Але ворог роду людського, хоче знищити не тільки наше здоров’я. Він знає,  якщо ми не будемо відвідувати служби Божі, ми не отримуватимемо Божого благословення. Без якого наші справи рано чи пізно підуть на спад. Не слухаючи Слова Божого, не приймаючи Святого Причастя, не дякуючи Богу, ми грішимо. Грішимо постійно, зовсім над цим не замислюючись. І часто жнемо гіркі плоди.

Якщо ми вважаємо себе віруючими людьми, то повинні дослухатись до повелінь Господніх. І не порушувати їх. Тим більше, що Господь цю заповідь як власне і всі інші, дав нам для нашого добра. Для нашого спасіння.

          Ось, давайте роздумаємо. Якщо ми вчились в школі, то постійно туди ходили, щоб вивчити шкільну програму і успішно її закінчити. Чи вступаючи у ВУЗ, повинні вивчити і виконати правила навчального закладу, щоб закінчивши його стати тим чи іншим професіоналом. Ми з вами хрещені, називаємось християнами. І десь таки задумуємось над тим, що прийдеться колись здавати іспити перед Богом. А що ми скажемо? Що похрестившись вступили в християнську родину. А де ж християнське життя, християнська поведінка, де на кінець вивчення того, про що ж наставляв Христос? Чому ж так бездумно проводимо час? Чому не готуємось, не використовуємо тих недільних днів, які Господь призначив для спасіння нашої душі? Для християнського виховання дітей і внуків?

Господь велить, приходити до церкви кожного сьомого дня. Але більшість приходить може в сімдесятий чи в сімсотий день. Багато хто не йде зовсім, аж поки не принесуть на погребальних ношах. Ще інші приходять тоді, коли втрачають близьких людей. А між тим, заповідь ця надзвичайно важлива для кожного з нас.

         Ось, ми виховуємо маленьку дитину. Вона біжить спробувати ручкою вогонь. Такий гарний, такий привабливий. Та ви негайно забираєте дитину з настановою: не чіпай! Обпечешся!

         Дитині хочеться побігати по калюжах, поплюскатися. Знову застереження: застудишся. І таких прикладів безліч. Ви вчите дитину так, тому, що знаєте які наслідки будуть у неї після того чи іншого вчинку. Так і Господь дає нам заповіді. Щоб ми робили так і так,  щоб нам було добре. Інакше нас чекатимуть погані наслідки… А ми, як малі нерозумні діти, робимо те, що нам хочеться, а не те, що Отець Небесний  говорить.

 Часто люди, пояснюючи свою відсутність в храмі говорять: «Бог у мене в душі». Говорячи це, ставлять це собі в заслугу. Але, це не наша заслуга. Господь, створивши людину за образом Своїм і за подобою Своєю, Сам поселився в душі людській совістю, ніжністю, прагненням краси і правди. Господь є в кожному з нас як паросток. І від кожного з нас залежить, чи ми дамо цьому Паростку розцвісти в нашій душі і принести рясні плоди. Плоди любові, миру, доброзичливості з усіма, хто нас оточує. Плоди почутої молитви, благословення, захисту. Всемогучий Господь, сотворивши душу, смиренно чекає, «Се, стою у двери и стучу: если кто услышит голос Мой и отворит дверь, войду к нему, и буду вечерять с ним, и он со Мною (Откр 3:20).  Дивно! Все, що є в світі, і так належить Йому. Але, є часточка буття, в якій Господь дозволив царювати кожному з нас. Це наша душа.  Це кімнатка в безкінечній світобудові, куди Творець не входить без запрошення. Любов, Опіка і Благословення Божі стукають в наші серця, а ми не впускаємо Їх…       

Господь кличе нас до Себе, щоб обдарувати. Чим?

Знанням -  «Навчіться від Мене…»

Духом - "Прийміть від Духа Мого"...

Любов'ю – «Перебувайте в любові Моїй»…

Миром – «Мир Мій даю вам…»

Радістю – «Радість Моя в вас нехай буде…»

Разом з тим, Господь дарує нам самого Себе! "Перебувайте в Мені а Я в вас… Прийміть, це є кров, що за вас проливається…

Чи хоче Він у нас щось забрати? Вдумаймося у Його слова: «Прийдіть до Мене всі стражденні і обтяжені, і Я заспокою вас». () Немає там слів про те, що ви віддасте Мені те, чи інше. Говориться, «що знайдете спокій душам вашим».

Але ми про це згадуємо,  коли не дай Боже якась біда, чи хвороба. Чи операція. От тоді схиляються коліна і сльози зрошують чоло: Господи поможи, змилуйся… Люди приходять до церкви, ставлять свічі, щиро моляться, просять молитов священика і парафіян. І майже завжди отримують те, чого просять… і на радощах знову про Бога, про церкву  забувають! Виходить так, що ми, приходимо до Бога лиш при якісь потребі. Дай нам Господи того, іншого, і ще чогось про що й не знаємо. Часто ми шукаємо Господа, за словами святителя Димитрія «не ради Ісуса а ради хліба куса». А нащо більше йти до церкви? Я помолюся  вдома. Але, ніхто нас від обов’язку домашньої молитви не звільняв! Є домашня, особиста молитва, і є спільна, церковна (громадська) молитва.

Дім, це споруда, де ми проживаємо. Займаємось всіма своїми побутовими справами. А храм, це будівля, яка збудована навколо Престолу, на якому щоразу приноситься безкровна жертва. Де хліб і вино за заповітом Господнім перетворюються в Тіло і Кров Господа нашого Ісуса Христа. Ця вечеря під виглядом хліба і вина приготована для нас. Господь щоразу нас на цю вечерю запрошує, чекає. А ми Його ігноруємо…

А в Святому письмі написано: «хто прийматиме Мої Тіло і Мою Кров, той матиме життя вічне». (   ) Тобто, ми маємо приступати до таїнства Євхаристії (причастя). Щоб нам було добре! Але ми не слухаємо Господа. Це схоже на те, що ми, захворівши, прийшли до лікаря і просимо допомоги. Нам призначають відповідний режим і ліки. Але ми лікаря не слухаємо, режим не виконуємо, ліки не приймаємо. Тільки просимо: допоможи… допоможи… Ось так приблизно виглядає молитва людини, котра не ходить до церкви і не приймає Святого причастя, не слухає Слова Божого, не кається в своїх гріхах.

Але, часто, той, хто говорить, що молиться вдома. Буває не молиться взагалі. Так, просто використовує відмовку.

Але ж недарма  Господь дав вказівку ще в старому заповіті побудувати скинію (особливе приміщення),  де Він перебуватиме.

Для навчання будуються навчальні заклади, для лікування лікарні, для виробництва заводи і фабрики. А для молитви, будуються храми. Христос в Євангелії говорить: «Там де двоє або троє зберуться в ім'я Моє, там Я посеред них».()  Так, ми вдома повинні молитися. Кожен із нас, і ввечері і вранці, молитися на протязі дня. Але молитва спільна, має бути в церкві. Це спільна хвала і подяка Господу. Це спільні прохання про мир, про здоров'я, про Божий захист. Це молитва громади. Молитва народу. І чим більше людей її промовляє, тим вона сильніша, потужніша!

А у нас що можна почути? От, немає дощу! В нашій церкві погано моляться!  То може якраз твоєї присутності там не хватає? Багатотисячний населений пункт, вимагає всіх благ, молитвами сотні постійних парафіян. Цікава логіка. Дуже цікава!

         Тому, я сьогодні хочу сказати добре, похвальне слово про тих християн, які щонеділі приходять до Божого храму. Попри справи (у них до речі порядок і в дома і на роботі), попри базари, попри всі завантаження на протязі тижня, ці люди знаходять час і приходять до церкви. Жінки і чоловіки. Старші і молоді. І вони нічого не втрачають. Вони є благословенні. І своїми молитвами випрошують благ,  благословень, для тих, які не вважають за потребу тут перебувати.

Я не хочу сказати, що через ходіння до церкви вони нажили багатства, чи високі посади. Чи славу. Але вони вже тепер знаходять Царство Небесне, про яке Господь говорив, що Царство небесне всередині вас… () Бо істинне щастя не в достатку, не в грошах, не в будинках. Щастя в нашому внутрішньому, душевному комфорті. Ось чому Ісус Христос сказав: «Царство небесне всередині вас». Якби Він сказав, що Царство небесне в машинах, в будівлях, то можливо ми б про це сьогодні й не говорили. Але Він сказав: «Царство небесне всередині вас».

І тому ті, що виконують заповіді Божі, святкують сьомий день, приходять до Господа, стають благословенні. Господь втішається такими людьми, гордиться, що є вірні Йому. Як втішався праведним Іовом.

Разом з тим, хочу сказати, що є багато людей, які щиро обіцяють, (і вони собі думають що з легкістю це виконають) що вже, нарешті, ходитимуть до церкви. Але повірте. Це не так легко. Часто густо, людина самостійно не може пробити стіну, яку міцно будує навкруг неї лукавий. І людина то проспить, то якась нагальна справа виникне, і так неділя за неділею дивись вже й бажання пропало до церкви йти. Насправді, щоб почати регулярно відвідувати Богослужіння, потрібно не надіятись на свої сили, а звернутись з щирою молитвою до Бога про допомогу. І повірте, Небесний Отець допоможе, і все влаштує так, щоб нам умови стали найсприятливіші. Потрібне наше щире бажання. Бо ми все біжимо. Біжимо кудись, до чогось. А потрібно через 7 днів зупинятись. Господь нам хоче дати Своє благословення. Але, щоб його взяти, потрібно зупинитись, помолитись. Бо на бігу ніхто нікому нічого не дає.

З іншої сторони, коли людина долає всі перешкоди і таки стає ходити до церкви, це подвиг. Духовний подвиг. З неправильного в правильне повернутись дуже важко. Це важкий шлях. От, якщо в дитини зуби виросли якось без форми. Некрасиво. Прикус неправильний, шлунку шкодить. Щоб їх виправити, потрібно одягти спеціальні скоби. З ними важко, неприємно. Процедура до того ще й коштує грошей. Але якщо її не зробити, то нічого не зміниться. Так і нам потрібно перемагати себе і виправлятись.

Та ми все шукаємо відмовки… а я приведу відому поговірку. Хто хоче прийти до церкви – шукатиме можливість. Хто не хоче, знайде причину. Точно так можна не ходити до школи і не отримувати оцінок, можна зарахуватись на якусь роботу, але не приходити і не отримувати зарплати. Але є ще й така правда: гроші зароблені в неділю, це вогонь, який спалить і ті кошти які зароблені в будні дні. Ось, наведу приклад. До мене звернувся дуже заможний і донедавна успішний чоловік. В розпачі запитує: що робити? Бізнес тріщить по швах. Вкладені  величезні кошти не принесли жодного результату. Прибутку нема, лише збитки… і знаєте, скільки я не намагався розмовляючи з цим чоловіком, звернути його увагу на духовність, хотів щоб він зрозумів що все від Бога дається, треба правильно з цим поводитись. Але даремно. На мою пропозицію приходити з родиною щонеділі до храму і просити Бога щоб наладились справи, він замахав руками. Та що ви отче? Хто ж за мене працювати буде? Але ж праця без Божого благословення буває збиткова… та  цей чоловік ще цього не зрозумів. Попросив молитися за нього. Бо самому ніколи…

Але приведу приклад з книги «Чому ти не в церкві» Архімандрита Харлампія. У 1884році в Лондоні з візитом знаходився цар Микола. Він хотів відвідати в недільний ранок одну майстерню, яка мала світову славу. Послали до управляючого щоб сповістити волю монарха…

-         На жаль, відповів управляючий, майстерня в неділю ранком не працює.

-         Треба відкрити на годинку - дві. Цим заслужите прихильність царя.

-         Прихильність царя це добре. Але навіть якщо я накажу почати роботу в неділю ранком, робітники не виконають мого наказу. Тому, що він протирічить волі Божій. У цей час вони будуть у церкві, - відповів управляючий.

Ось такі приклади.

Часом  люди відповідають десь підхопленою фразою, мовляв нам не потрібні посередники в відносинах з Богом. Не розуміючи того, що в храмі їх якраз і чекає той Посередник, Який Своєю жертовною Любов'ю примирив нас з Богом. Але часто людям буває важко зрозуміти, для чого прийшов Христос.

Наведу такий приклад. Хлопчина задумав зробити кораблика. Довго над ним мудрував. Витесував, чистив. Мама пошила паруси. Батько часом допомагав порадами. І ось прекрасний корабель став на поличці напроти ліжка. Хлопчина не міг ним натішитись. Але, захотілось, пустити кораблик на воду. Пішов сам. Без тата. Прив’язав свій витвір на шнур щоб вода не знесла, і грався собі втішаючись. Але, надійшли дорослі, недоброзичливі хлопці. Побачили гарну річ, заговорили хлопця а далі штовхнули у воду. Поки він звідти вибирався ні кораблика ні хлопців вже не було.

Плачучи повернувся додому. З батьком поїхали розшукувати тих хлопців, але їх і слід простиг. Довго плакав і сумував хлопчина за своїм корабликом. Потім зробив собі інший, але за першого все згадував: де він і що з ним.

Якось батько, послав сина, щоб купив мамі подарунок на день народження. Повертаючись, на вітрині одного з магазинів, він побачив свого кораблика. Забіг, і став розповідати продавцеві – поважному старому чоловікові, що то він зробив цей кораблик. Що він дуже за ним сумує. Але, чоловік відповів: може він і твій, але я купив його у трьох хлопців, і заплатив відповідно кошти. Якщо ти мені заплатиш за нього, я тобі кораблик віддам.

Але грошей у хлопця не було, і він чимдуж побіг додому.

-         Тату! Будь ласка тату! Поїхали швидше до магазину щоб встигнути

до закриття. Там мій кораблик продається!

Батько швиденько зібрався і невдовзі дорогий серцю кораблик знову стояв на звичному місці. Хлопчина дуже цьому був радий і милувався своїм парусником. Він думав про те, що він того кораблика не тільки змайстрував, а тепер ось ще й викупив. Тепер він буде ще більше його берегти і шанувати.

Господь – наш Творець. Але ми, забувши про Небесного Отця стали жити в гріхах, що привело людство в тенета диявольські. Але Господь. З великої любові до Свого творіння, викупив нас з неволі ворожої ціною Свого життя, ціною своєї проллятої крові.  А ми , байдуже до цього відносимось.

Ще часом можна почути, що Бог і віра християнська потрібні людям слабким, щоб знати, що хтось опікується ними. Слідкує, направляє в потрібне русло. А ми мовляв самодостатні.

Наївна і дитяча аргументація. Якою б людина не була розумною, багатою, сміливою, але вона нічого не може вдіяти від шквалу вітру, від грози, блискавки чи грому. Згадаймо, як кілька років тому, було обледеніння. Усі людські «розумні» речі були заблоковані більше місяця. Бо лід тримався на електричних проводах і електроенергії не було більше місяця. І всі ми повернулись до каганців. Ось, люди накопичували матеріальні кошти, речі, цінності. Але наступила криза в перекладі – суд. І всі вибудувані людиною схеми розрушила. Невже ми не можемо зрозуміти, що ми, люди, прийшли у світ, який не створювали. Прийшли у приготовані Богом для нас умови, і гордо кажемо, що ми тепер самі собі господарі. Але, наша слабкість перед Богом очевидна і природна. Отже нам дійсно потрібне Боже керівництво, бо людина слабка перед Творцем. І цього не змінити. Чи не краще це усвідомити, і що неділі і щосвята разом в спільній молитві просити захисту Творця?

На жаль, цього не спостерігається. Дивлячись на нашу парафію, скільки тисяч людей живе в нашому містечку! Але храм наш не переповнений цими людьми, а повинен бути переповнений!

         Скажу більше. Можливість прийти в Храм, поєднатись через Святе Причастя з Господом, це не тяжка повинність. Це наш дивний привілей! Кожному з нас, дано право стати учасником Тайної вечері, стати причасником Божого єства! Ми з вами маємо можливість доторкнутись до такої Енергії, яку не здатна створити жодна електростанція в світі! Нам лиш потрібно прийти в храм, де Господь знаходиться найближче до нас! Де роздає нам неоцінені дари Свого Тіла і Своєї Крові. Для кожного з нас виноситься чаша з дарами через царські ворота. Тож чи варто відвертатись і говорити: мовляв Бог у мене в душі? Повірте, головне в вірі християнській не те, що людина приносить в храм. А те, що вона виносить із храму. Невже так важко розкрити долоні для того, щоб вкласти в них Божественні дари?

Не будьмо байдужими. Стараймось виконувати Божі заповіді і бути благословенними. Амінь.

о. Леонід Лотоцький з книги Благословення чи прокляття

 

 

Категорія: Мої статті | Додав: otec (22.07.2011)
Переглядів: 441 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: