В ім'я Отця і Сина, і Святого Духа.

В сьогоднішній Євангельській проповіді ми слухали про те, як Христос розповідав, що прийшли двоє людей молитись до храму Божого. Спаситель звернув увагу на той момент, що не завжди люди, які приходять в храм молитися, виходять звідти оправдані. Ця розповідь актуальна по сьогоднішній день, для нас усіх. Бо не кожен з нас може твердо сказати, що його молитва в храмі щира і гаряча.

Розповідається, як стояли в храмі: митар (той що збирав податки). Зазвичай такі люди обманювали своїх ближніх. І  їх справедливо вважали грішниками. Поруч стояв фарисей. Фарисеями, називались вчителі закону Божого. І звичайно і люди їх, і вони самі, рахували себе праведними. І ось, цей фарисей молився так: дякую Тобі Боже, що я не такий, як ось цей, грішний митар. Я виконую Твої заповіді, справно плачу десятину і перераховував ще свої «досягнення». З однієї сторони, фарисей говорив правду. Але Христос говорить, що фарисей вийшов з храму засуджений.

Може виникнути запитання: то як же нам поступати? Чи до храму не ходити? Чи ми не маємо права бути задоволеними від своїх успіхів у вірі? Про що врешті думати нам, слухаючи цю розповідь?

Храм Божий, це духовна оздоровниця. Ми приходимо сюди щоб лікуватись, очищатись від всякого зла і гріховних пороків. Подібно, коли ми відчуваємо себе погано, то ми поспішаємо в лікарню і дуже буваємо раді, коли нас обстежить добрий лікар і випише правильні ліки. І ми, через якийсь час одужуємо.

Ліки від хвороб душі, це щире покаяння, це серце віддане Господу і гаряче бажання виконувати Його заповіти. Але як же нам знати чи ми вийшли з храму оправдані, чи засуджені? Давайте обдумаємо як ми йдемо до храму. З яким настроєм, з якими думками? Давайте подумаємо, чому ми власне до храму йдемо. Повірте, скільки багато нас сьогодні зібралося. Але якщо кожного спитати про це,  ми б багато чого цікавого почули.  Мені особисто доводилось чути про те, що йду до храму, щоб побути серед людей.   Щоб побачитись з усіма. Хтось любить, як співає хор, але не замислюється над змістом піснеспівів. А було навіть таке, коли ще тільки відкривались церкви в нашому районі і мені доводилось їздити служити ще в одному селі. То на початку люди, після   Богослужіння дякували за те… що я приїхав їх розважити. Мовляв нікуди нам тепер піти: клуби, кінотеатри не працюють. То ми хоч в церкву підемо розважимось.

І ви знаєте, за часів ще Радянського Союзу храми закривали говорячи: Бога нема, попи вас дурять, нащо та релігія. Але, зрідка, храми залишали бо розуміли, що стареньким людям в клубі нічого робити. Хай мов ідуть розважаються в церкві. І ви знаєте, що рідко хто з тих людей які навіть  і постійно храми відвідували у той час були людьми віруючими. По перше вся служба велась на старослов'янській мові. Люди її не розуміли. Священиків за хороші, розумні проповіді, карали. Святого письма щоб прочитати, не було. І часто люди відвідували храм, бо привикли там бути. Але знаєте, якось спитав одну таку стареньку парафіянку що таке Отче наш, вона не могла відповісти. Ну що казала. Оченаш - молитва така. Я з усіх кінців підходив аж поки не роз’яснив що це звернення до Отця Небесного: Отче наш. І ця старенька жіночка яка багато років проходила до церкви з подивом сказала: ти диви, а я й не думала ніколи що треба казати Отче наш. Все казала оченаш. І таких випадків немало. Розповім лиш деякі.

Якось дві сусідки не помирились через вишню на межі. І одна з них підлила дерево якоюсь отрутою і воно всохло. Друга побачивши це, дуже образилась. І ось, дві сусідки, стоять в храмі на вечірній службі. І ображеній жінці не йде з голови поступок сусідки. Тим часом церковний хор співає Велике славослів’я і звучать такі слова: «слава в вишніх Богу і на землі мир…»  тоді вона підходить до тієї що знищила дерево і каже: бачиш що ти наробила?  Ти чуєш що навіть на службі співається «сливи й вишні Богу».

А було ще й таке. Відкривали ми церкву якраз на свято Покрови Божої Матері. Службу супроводжував хор нашої церкви. Співали українською мовою. А потім, там стали співати півчі з того села, слов'янською. Тут же після служби, до мене зателефонували люди з того села, які були в церкві на службі і з обуренням говорили такі слова: При відкритті церкви ви співали: Маріє Твій Покров на поміч все готов… а сьогодні наші півчі співали Оксана в вишнях… Відверто кажучи я заусміхався. Але гіркою була моя усмішка. А вийшло ось що. При служінні Святої літургії, коли співається Милість спокою… є такі слова українською: спасіння в небі, а на слов'янській мові  це звучить: осанна в вишніх. А людям почулося Оксана в вишнях. І сміх і гріх як кажуть. Тому не слід дивуватись що роки войовничого атеїзму нищили віру навіть в людей воцерковлених.

І сталось так, що багато хто часом і заходив до церкви, але не міг нічого зрозуміти і відходив. Старенькі ж залишались і мало серед них було тих, хто дійсно розумів слово Боже і прагнув виконувати заповіді. І ще з цього часу, збереглась в людей така думка: ось, піду на пенсію, тоді буду ходити до церкви. Мовляв в моїх роках ще рано молитись. Тим часом, як дитину ми вчимо їсти ложкою а не руками, сидіти правильно, вчимо вранці вмиватись. Так, з самого маленства, дитина має чути батьківську молитву. І сама має молитись, як тільки навчиться сприймати її і розуміти.

Але, часи атеїзму, зробили свою чорну справу. І тепер часто не діти батьків, не бабусі онуків, а часто діти і онуки вчать молитись старше покоління. Навіть в нашій церкві ми спостерігаємо що на освячення верби чи фруктів, на Преображення приходить дуже багато молоді. Бо старші не наважуються часто переступити поріг храму. Тому посилають дітей. Але й це вже перемога. Бо Господь не відпустить людину просто так, якщо бачить намагання її наблизитись до Бога намагання зрозуміти Його Слово. Бо в храм ми ідемо для того, щоб зростати в вірі, щоб удосконалюватись, ставати кращими.  

Тому так важливо виховувати дитину в страхові  Божому, в Його законах. Щоб з молоком матері дитина насичувалась Духом Святим. Бо це залишиться на все життя. Якщо ж людина не знатиме і не поважатиме Закону Божого, а буде керуватись тільки людськими звичаями, то ми бачучи теперішню реальність розуміємо, що дуже легко обійти ці закони зліва і справа і наробити багато порушень і навіть злочинів.

Отже, потрібно вчитись на протязі всього життя, щоб ставати кращими і для своєї сім’ї, і для суспільства в цілому. І ця наука в Слові Божому. І ні в якому разі, не відкладати це на старість. По перше, ніхто не впевнений, що до старості доживе. А якщо доживе, то до того часу, душа людини може так зачерствіти, що її вже важко розбудити. Знаєте як булка хліба буває, так зачерствіє, що відпарити неможливо. Так і з душею може трапитись. Така душа не просто хвора, а вже небезпечно хвора. Бо гріхи накопичуються, людина їх не помічає і вважає що живе правильно. І так душевні хвороби перетворюються в тілесні і нам дуже важко з цим справлятись.

Тому не відкладаймо відвідування храму. А щоб правильно його відвідувати, потрібно змиритись серцем перед Богом. Потрібно залишити за порогом храму всяке самохвальство, залишити осуд ближніх. Потрібно прийти з священним страхом і трепетом. І просити в Бога прощення за гріхи і благословення на подальше життя. Ми через усе своє життя маємо розуміти, відчувати повсякчасну присутність Божу біля нас. І відповідно, коректувати не тільки свої поступки і слова, але навіть і думки. Тим більше в храмі.

І ось, починається Божа служба. Давайте подумаємо, вникнемо, з чого ж вона складається? Починається літургія з прохань, за благополуччя нашої церкви, нашого народу, села чи міста. Потім, хор починає співає псалми Благослови душе моя Господа, Хвали душе моя Господа. Ось ми маємо розуміти, що і кожен наш день ми маємо починати з хвали  і благословення. Але як часто ми про це зовсім забуваємо.

Також, звернімо увагу, коли хор співає Євангельські заповіді блаженства. Блаженні чисті серцем, блаженні миротворці, блаженні лагідні…  вслухаймось, перевірмо себе, чи стараємось і ми так жити.

Далі читаються вибрані місця з послань апостолів і з Євангелії. Прислухаймось! Будьмо уважні!

Уся літургія, спрямована на наше удосконалення.

Під час літургії, читаються записки, подані парафіянами з проханням, помолитись в тій чи іншій потребі. І тут, часто спостерігається серед парафіян така як би мить перепочинку; хай там священик молиться, це нас не стосується. Але ж для того ми й зібралися, щоб помолитись і за себе, і за інших. Не будьмо байдужі в такі хвилини. Посилюймо цю молитву разом з священиком. Пам’ятаю випадок, коли з одним з наших парафіян, трапилось нещастя. Після служби, одна жіночка говорить: ой, так його жаль що я вже і сама за нього молилась. Тобто за всіх інших ні, а цю людину знаю і вже на третій чи четвертій службі і своє прохання добавила. Ці слова мене дуже неприємно вразили. Бо виходить, що серед такої великої кількості парафіян, священик молиться сам. Просить, благає Бога про допомогу, а  парафіяни, заняті в той час своїми думками! Якщо ми так себе поводимо, то чи помоляться люди, коли у нас виникне якась проблема?

Приходить час співу Херувимської пісні, найголовнішого літургійного моменту, коли освячуються святі Дари. Тобто хліб і вино, перетворюються в Тіло і Кров Христові. Відбувається таїнство неперевершене і як співається в херувимській, ми повинні з страхом і трепетом переживати цей момент подібно до херувимів. І відкласти в цей час, всякі життєві піклування. Про все потрібно забути тільки стояти з побожним острахом наповнюючи своє серце, безмежною радістю, що ось, вкотре, Господь зсилає нам Свою благодать.  Цю коротку мить стараймося не упустити, а з'єднатися з небом, уявити престол Господній де перебувають ангели, херувими і серафими, і співають пісню Пресвятій Тройці.

Вслухаймось в кожне слово, в кожне прохання і всім серцем підтримуймо слова молитов священика і хору. Тим більше, що в нашому храмі, кожен має змогу прослідкувати літургію за книжечкою, щоб розуміти все досконало.

Під час співу Символу віри і молитви Отче наш, співаймо разом, щоб укріплятись в вірі, щоб довірити своє життя Спасителеві. Бо в молитві Отче наш ми цілковито покладаємо свою надію на Бога. Просимо простити наші гріхи, але, разом, даємо обіцянку простити всім, хто нас образив. Вникаймо в її зміст. Це молитва, дана Самим Ісусом Христом.

Тому,  кожне богослужіння, повинне пройти для нас на одному подиху. Ми повинні обов’язково знайти якийсь свій недолік і молити Бога, щоб допоміг його виправити. Знаєте як копачі криниць ходять, шукають воду спеціальними паличками і стоячи на поверхні знають де під землею є джерело. Так і ми повинні вишукувати свої гріхи з глибини душі і стирати їх покаянням з свого життя з своєї долі.

Хай будуть для нас прикладом святі угодники Божі, які до кінця своїх днів, били себе в груди і просили в Господа прощення. Вони очищали свої душі так, що в них наче крила за плечима виростали. Святий Серафим Саровський, настільки досяг високого духовного стану, що при молитві, навіть піднімався в повітря. До такого рівня і ми повинні тягнутися. Ставмо перед собою високі цілі, тоді, результати будуть якнайкращі.

Намагаймось під час кожного богослужіння,  перемогти в собі щось погане. А знайти чи то з апостольського, чи з євангельського читання,  чи з проповіді священика, якусь науку, якесь завдання собі поставити, щоб зростати в духовному рівні.

Церква, це училище благочестя. Тож давайте будемо добрими учнями, щоб якнайкраще скласти іспити, коли прийде наш час.

Звичайно, всі ми є грішні. Але з сьогоднішньої розповіді Євангельської ми бачимо, що потрібне наше бажання, очиститись від гріхів. Митар ще нічого доброго не зробив, але з жалем і соромом визнавав свої гріхи перед Господом. І Христос сказав, що він, вже вийшов оправданий. Отож, слідуймо його прикладу, стараймось оправданими виходити  з храму і хай благословить нас Господь. Амінь.

о Леонід Лотоцький з книги Дарунок небес