Церква "Різдва Богородиці"

До уваги

otec — Tue, 03 Jan 2017 11:14:17 GMT

Шановні віряни і читачі часопису Кривоозерської Свято-Різдво-Богородичної церкви «Духовні обрії». Вже минув рік, як вийшов у світ перший номер нашого часопису. Дякуємо, що Ви залишаєтеся з нами і читаєте нашу газету.
Часопис «Духовні обрії» можна безкоштовно отримати у крамниці, що на території Кривоозерської Свято-Різдво-Богородичної церкви, або ознайомитися із цифровою кольоровою версією газети (PDF-файл) за Інтернет-адресами:

Газета Духовний Обрій № 1, січень 2017

Газета Молодіжна № 1, січень 2017

Газета Духовний Обрій № 2, лютий 2017

Газета Молодіжна № 2, лютий 2017

Газета Духовний Обрій № 3, лютий 2017

Газета Молодіжна № 3, лютий 2017

Увага!

otec — Wed, 27 Jan 2016 09:59:01 GMT

Вийшов у світ часопис Кривоозерської Свято-Різдво-Богородичної церкви «Духовні обрії»
Починаючи із січня 2016 року, вийшов у світ перший номер часопису Кривоозерської Свято-Різдво-Богородичної церкви «Духовні обрії».
Газету можна безкоштовно отримати у крамниці, що на території Кривоозерської Свято-Різдво-Богородичної церкви, або ознайомитися із цифровою кольоровою версією газети (PDF-файл) за Інтернет-адресами:

Газета Духовний Обрій № 1, січень 2016

Газета Духовний Обрій № 2, лютий 2016

Газета Духовний Обрій №3, Молодіжна №1, березень 2016

Газета Духовний Обрій №4, квітень 2016

Газета Молодіжна №2, квітень 2016

Газета Духовний Обрій №5, травень 2016

Газета Молодіжна №3, травень 2016

Газета Духовний Обрій №6, червень 2016

Газета Молодіжна №4, червень 2016

Газета Духовний Обрій №7, липень 2016

Газета Молодіжна №5, липень 2016

Газета Духовний Обрій №8, серпень 2016

Газета Молодіжна №6, серпень 2016

Газета Духовний Обрій №9, вересень 2016

Газета Молодіжна №7, вересень 2016

Газета Духовний Обрій №10, жовтень 2016

Газета Молодіжна №8, жовтень 2016

Газета Духовний Обрій №11, листопад 2016

Газета Молодіжна №9, листопад 2016

Газета Духовний Обрій №12, грудень 2016

Газета Молодіжна №10, грудень 2016

Завершення книги "Життя як воно є". Епілог

otec — Sat, 05 Sep 2015 18:59:55 GMT

Того дня у домі Волянюків було людно і гамірно. Святкували Батьків, дуже поважний ювілей. Зібралась вся велика родина. З онуками і правнуками. Вже пристарілі батьки тішились зустрічі. Гралися з найменшими. Діти готували святковий обід, а батькам запропонували відпочити. Нарешті усі зібрались за великим святковим столом. Після благословення всі урочисто співали молитву Господню. І це було найурочистішим моментом. Згадались слова апостола Павла: ось, я і діти що дав мені Бог! Не було для батьків Волянюків нічого важливішого в цьому житті як те, щоб їхні нащадки любили Бога понад усе на світі. І ближніх своїх як самих себе. Бо знали, що люблячи і слухаючи Бога вони будуть і добрими дітьми, і в родинах все буде гаразд і серед людей поводитимуться пристойно. Усі Волянюки, були людьми творчими. Співали, грали писали вірші складали пісні. І до цього свята добре підготувалися. На великому екрані передивлялися давні фотографії. Батьки згадували дитячі пустощі. Дивились фото і відео коли батьки були молодими. А діти малими. Потім діти молоді а внуки малі і так тече повноводна життєва ріка. У цьому веселому гаморі батьки зі сльозами на очах щиро дякували Богу за Його благословення і щиру підтримку. Адже були в житті і труднощі але з Божою допомогою все долається. Тішились батьки і зятями і невістками. Коли поодружувались, усі були різні . Зі своїм баченням, зі своїми звичками. Такими вони й зосталися. Такими їх і любили. Але, дякували їм за те, що зберегли в родині щиру дружбу і підтримку. Не відразу правда спочатку всякого було. Але завдяки щирій спільній молитві, завдяки спільній енергетиці до праці, до здобутків, усі їхні родини працьовиті, добре забезпечені. Дітей добре виховують. І оточуючі їх шанують. Знову і знову згадувались слова Ісуса Христа: Шукайте перше царства Божого, все інше додасться. . . Слава Богу за все думали батьки і тішились серцем.

Продовження книги "Життя як воно є" Благословенний день.

otec — Sun, 26 Jul 2015 20:30:23 GMT

Отець Петро, їхав до віддаленого села, освятити дім і садибу. Швидко не можна було їхати, через зіпсовану дорогу. Розмовляючи з водієм, священик згадав, що кілька років тому, цей чоловік, уже запрошував його освячувати хату. Ці здогади, швидко підтвердилися. — Чи ви пам'ятаєте мене батюшко? — звернувся Павло (так звали водія) до священика. — Так, пригадую — озвався отець Петро. — здається ви вже приїздили за мною раніше. Може за цей час, вам вдалось новий будинок побудувати? — Так, вдалося. І собі і доньці. — Вітаю вас. В наш час, не легка ця справа, будинок збудувати. — Ви знаєте отче, я сам собі не вірю, що нам вдалося це зробити. — Що ж так? — Та я вам розповідав. Давно було. Ви забули вже. — Знаєте Павле, щось я пригадую трохи ваші проблеми. — Той час, розповідав Павло, був для нашої родини, дуже важкий. Хоч ми й не ліниві люди і бізнес невеличкий маємо. Та тоді, нам було дуже важко. Хоч і заробітки були стабільні, але витрати, виявились набагато більші. За борги, страшно було думати, такі були великі. Ви знаєте, геть ми впали духом. Ні про що більше думати не могли. Мати тоді, порадила нам, освятити хату. Ви ж знаєте, що в нашому селі, церкви нема. От і приїхав я тоді за вами. — Так-так, — озвався отець Петро. — тепер приигадую. — Ну ось, приїхали ми з вами, і вся наша сім'я зібралася. Бо вперше за все наше життя, священик зайшов до хати. І всім було цікаво, що ж такого мало відбутися. Коли ви молилися за нас, щоб нам добре жилось у нашій хаті, щоб нас Бог благословив здоров'ям, щастям і добробутом, ми, як би це так сказати, ми були згодні з вами! Бо часто ми чули: моліться, просіть у Бога милості. Але як його молитися, що казати, ми про це нічого не знали. А тоді, ми слухали і після кожного вашого прохання до Бога, хотілося казати; так, ми просимо цього! Господи, допоможи нам. Священик, помітно повеселішав. — Знаєте, — звернувся він до Павла. Насправді, таких випадків буває дуже мало. Здебільшого, відбувається так: покликали священика освятити хату, зустрічає одна господиня. І то, не завжди слухає молитви. Бігає в справах. Хай там священик молиться. Вона до цих прохань не приєднується. Так неприємно буває від цього. У вас вийшло все так, як має бути. Як в Євангелії написано: де двоє чи троє збереться в ім'я Моє, там Я посеред них. Це правильно. Так і має бути. А що було далі? — Нічого такого особливого. Але, ви залишили нам тоді, Новий заповіт. Крім цієї книжки у нас в хаті, ніякої духовної літератури не було. А після тієї нашої спільної молитви, при освяченні хати, нам хотілося якогось продовження. І ми, потихеньку почали читати цей Новий заповіт. Там і Євангелія і апостольські послання і псалтир. Не то щоб ми читали день і ніч. Але, час від часу, ми брали цю книжку до рук і перечитували її. Нічого подібного, ми раніше не читали і не знали. Сам не знаю як, але потихеньку ми викарабкались від боргів. Наше життя, якось змінилося. Я б не сказав щоб кардинально. Але зміни є. Сьогодні, я зайшов до вашої церковної лавки і купив повну Біблію. Молитовник. А ще, мені порадили, придбати книги з вашими проповідями. З городами ми вже впорались, тож буде що читати взимку. Отцю Петру, було дуже приємно слухати Павла. Серця і душі цієї родини, виявилися добрим зрихленим грунтом, в який потрапило Слово Боже. Дало паростки і приносить плоди. І хоч в селі їхньому церкви немає, та Господь їх знайшов і вони прийняли Його у свої серця, своє життя. — Знаєте Павле, озвався він, ваша розповідь як мед на душу. Щиро радий, що у вашій хаті славиться ім'я Господнє. Продовжуйте йти цим шляхом. Читайте, вивчайте Слово Боже. А ще, постарайтесь відвідувати храмові Богослужіння. Машина у вас є, то можна їздити. Ви вже повернули своє життя у правильному напрямку. Але, наблизитись до Бога, ми можемо через прийняття Тіла і Крові Ісуса Христа. Це називається Святим Причастям. Тим часом, вони вже добралися до новозбудованого будинку. Вся сім'я на них очікувала. Святково одягнені, усміхнені. Під час обряду освячення, їхня хата, перетворилась у домашню Церкву. Священик відчував духовне піднесення, в цьому молитовному єднанні. І по завершенні, освячення щиро їх привітав і побажав, аби вони не вгашали у собі Духа Святого а навпаки, розпалювали Його. Щоб відганяти всякі прояви злих сил, а натомість, давати місце Богу, щоб керував їхнім життям. Павлові родичі щиро дякували. Як пожертву, для Церкви подарували великі ікони Ісуса Христа і Божої Матері. А ще, дуже гарні вишиті рушники до них. Отець Петро, був приємно здивований. Поверталися додому, в гарному настрої. Священик розмовляв мало, заглибившись у роздуми. Павло ж, розмовляв із сусідом, який попросив його підвезти до сусіднього села. Через якийсь час, отець Петро відмітив для себе, що їхня розмова, була для нього цікавою. Може ще й тим, що рідко хто тепер говорить, про здобутки у сільському господарстві. Все більше жаліються на погоду, на державу, і на всякі негаразди. Коли їх пасажир вийшов, священник сказав Павлові: - Ви знаєте, я неначе потрапив в інший світ. Слухаючи телевізійні новини, розмовляючи з людьми, складається враження, що життя в країні надто важке і непривабливе. А у вашій розмові, я відчув оптимізм, впевненість у майбутньому. Як вам це вдається? Павла, здивувало таке питання. - Та, якось живемо. Нічого особливого. Наше життя, від нас самих і залежить. Я народився і виріс у цьому селі. І дружина моя теж. При радянській владі, ми працювали в колгоспі. А як колгоспи припинили своє існування, то працюємо на своїй садибі. Землю, що отримали на пай, самі обробляємо. В різні часи незалежності, зарібки змінювались. То більші, то менші. Але голодними, ми ніколи не були. Всі продукти у нас домашні. Ну і продаємо звичайно. З того і живемо. - Це добре звичайно, озвався отець. Але ж кажуть, що тепер важко знайти ринки просто поспілкуватись з родиною. Просто усміхнутись. Накричишся на роботі вдома кричиш. Помітила, що сім'я, стала мене уникати. Така нудьга на мене найшла. Не знала куди себе подіти. Але, якось в магазині, зустріла жінку з донькою. Побачивши мене вони так щиро заусміхались вітаючись. Колись, я тій жінці, допомогла коштами на лікування. Вже роки пройшли, а вони, досі мені вдячні. Та зустріч, зігріла мені серце. Так захотілось простого людського щастя. То ж я прийняла рішення прислухатись до порад моєї сім'ї. Всіх грошей не заробиш. Вирішила частину з виручених коштів віддати на лікування хворих, частину пожертвувати на благоустрій нашої церкви, а основні кошти залучимо на розвиток аграрного бізнесу яким чоловік займається. - Звичайно, продовжувала Світлана. Сидіти склавши руки не буду. Чоловікові, знадобиться моя допомога у веденні бухгалтерського обліку. Але, це вже буде набагато легше. отець Петро не вірив своїм очам, своїм вухам. Де й поділася зухвала і самовпевненаГордійчучка!? І сліду не залишилось! Тепер, вона була простою в спілкуванні, привітною і доброзичливою Благословенний день! - подумав задоволенно. Дивні діла Господні. . . Попрощавшись, священик пішов славлячи Бога, а Світлана, ще довго перебувала в церкві. Розглядала події оостаннього часу то з одної, тоз іншої сторони. Та кожного разу, приходила до висновку, що вчинила правильно. Щось вона продала, щось просто закрила і відчувала від своїх дій велику полегкість. Бо мир і спокій душевний не можна порівняти ні з якими статками. Час, проведений в спілкуванні з батьками, з дітьми, з чоловіком. Чим можна рівноцінно замінити? Звичайно, гроші дають свободу. І відкривають багато можливостей. Проте, за гроші не можна купити любові і щирого ставлення оточуючих. А без цього життя втрачає всі фарби і виглядає як чорно - біле кіно. - Все, подумала рішуче. Я прийняла рішення і вважаю його абсолютно правильним - Боже, склала вона долоні човником. Дякую Тобі за все не покидай мене саму. Підтримуй на прав - Ми, свій ринок знайшли, усміхнувся Павло. Якось, приїхали до сусідів діти з міста. Батьки їх дуже старенькі, то ж і господарства не тримали. Хіба що кілька курей. А у нас в господарстві і корови і кози, свині, всяка домашня птиця. Ну і звичайно овочі і фрукти. То ж тих два тижні, ми для них були, як продуктовий магазин. Головне, якість вони оцінили. І виникла в нас співпраця. Повернувшись до міста, вони розповіли про нас, сусідам і знайомим. З того й почалося. Тричі на тиждень, ми їздимо у місто, що за сорок кілометрів. Наші покупці, роблять замовлення по телефону. І вже не ми самі, а ще кілька сімей приєдналися, щоб забезпечувати їх продуктами. Основне наше правило, продукти мають бути якісні, чисті від всякої хімії. Бувало таке, що деякі селяни приєднувались до нас, але дозволяли собі продавати молоко , розбавлене водою, чи м'ясо, вирощене на штучних кормах. Ми такі речі негайно присікали і відмовлялись від їхніх послуг. Якість для нас, понад усе. І не зважаючи на те, що наші продукти дещо дорожчі як в магазинах, покупців тільки збільшується. - Ну Павле і ще раз ви мене потішили. Виявляється, не все так погано у нашому домі. Чому ж по телевізору цього не показують? В газетах не пишуть? Розповідають про війни, аварії, про погодні катаклізми. І ніякого позитиву! А це ж впливає на людей. Нічого не хочеться робити. Руки опускаються. А як би показували таких людей як ви, що знайшли свою справу, дивись і в нашій країні стало б краще жити. З хорошим настроєм, зайшов до вівтаря своєї церкви отець Петро. Звідти було чути, як на підсвічниках потріскують свічки. Церква в Озерному, була відкрита на протязі дня. Не залежно від того, проходили тут Богослужіння чи ні. Кожна людина могла при бажанні зайти до храму, запалити свічку, в тишині подумати, помолитись, може поплакати. Свічниця, відповідно до ситуації йшла до своєї окремої кімнати, щоб не мішати. У церкві, перед запаленими свічами, стояла Світлана Гордійчук, привітно посміхаючись. - Доброго дня отче! - Доброго дня, озвався він. Радий вас бачити у нашому храмі. - Я й сама рада, озвалась. - Щось цікаве сталось у вашому житті? - Так, сталось. Ви не повірите. Я продала свій бізнес і в мене тепер купа вільного часу. - Он як, здивувався священник. І що ж вас до цього спонукало? - Багато чого. Мене про це і батьки і діти просили. І чоловік. Статків нам можна сказати вистачає а от здоров'я не витримує такого навантаження. Все на нервах. Не хватає сил. Не хватає здатності просто поспілкуватись з родиною. Просто усміхнутись. Накричишся на роботі і вдома кричиш. Помітила, що сім'я, стала мене уникати. Така нудьга на мене найшла. Не знала куди себе подіти. Але, якось в магазині, зустріла жінку з донькою. Побачивши мене, вони так щиро заусміхались вітаючись. Колись, я тій жінці, допомогла коштами на лікування. Вже роки пройшли, а вони, досі мені вдячні. Та зустріч, зігріла мені серце. Так захотілось простого людського щастя. То ж я прийняла рішення прислухатись до порад моєї сім'ї. Всіх грошей не заробиш. Вирішила частину з виручених коштів віддати на лікування хворих, частину пожертвувати на благоустрій нашої церкви, а основні кошти залучимо на розвиток аграрного бізнесу яким чоловік займається. - Звичайно, продовжувала Світлана. Сидіти склавши руки не буду. Чоловікові, знадобиться моя допомога у веденні бухгалтерського обліку. Але, це вже буде набагато легше. Отець Петро не вірив своїм очам, своїм вухам. Де й поділася зухвала і самовпевнена Гордійчучка!? І сліду не залишилось! Тепер, вона була простою в спілкуванні, привітною і доброзичливою. Благословенний день! - подумав задоволенно. Дивні діла Господні. . . Попрощавшись, священик пішов славлячи Бога, а Світлана, ще довго перебувала в церкві. Розглядала події оостаннього часу то з одної, то з іншої сторони. Та кожного разу, приходила до висновку, що вчинила правильно. Щось вона продала, щось просто закрила і відчувала від своїх дій велику полегкість. Бо мир і спокій душевний, не можна порівняти ні з якими статками. Час, проведений в спілкуванні з батьками, з дітьми, з чоловіком. Чим можна рівноцінно замінити? Звичайно, гроші дають свободу. І відкривають багато можливостей. Проте, за гроші не можна купити любові і щирого ставлення оточуючих. А без цього життя втрачає всі фарби і виглядає як чорно - біле кіно. - Все, подумала рішуче. Я прийняла рішення і вважаю його абсолютно правильним - Боже, склала вона долоні човником. Дякую Тобі за все не покидай мене саму. Підтримуй на правильній дорозі. З полегкістю і гарним настроєм, Світлана вишла з храму і наче пішла у нове життя.

Продовження книги Життя як воно є" 14 частина. Маріїні роздуми

otec — Mon, 13 Jul 2015 09:09:38 GMT

Марія тієї ночі довго не могла заснути. На сьогоднішній службі отець Петро на проповіді дав відповідь на питання, яке її давно цікавило. Це, якщо можна так сказати, навіть питанням важко назвати, це було для Марії великою таємницею. Сьогодні священик читав Євангелію про розмову Ісуса з Самарянкою. Зокрема цей уривок: наступає година і тепер вона є, коли богомільці правдиво вклонятися будуть Отцеві в Дусі і істини, бо Отець собі прагне таких богомольців.

Бог є Дух, і ті, що Йому вклоняються, повинні в Дусі та правді вклонятися.

Кожного разу, коли Марія перечитувала ці Євангельські слова вона замислювалась над ними. І особливо над тим, що Господь хоче таких богомольців. Звичайно, Їй хотілося жити так, щоб догодити Богові як найбільше і ці слова, що Господь хоче, щоб поклоніння було в Дусі і істині ,були не до кінця зрозумілими. І якраз сьогодні отець Петро про це розповів. Він навів приклад апостолів (Матвія 16 (13-20)) "...Ісус Христос питав Своїх учнів за кого народ уважає Мене Сина Людського?"

Вони ж відповіли: "одні за Івана Хрестителя, одні за Іллю, інші ж за Єремію або за одного з пророків".

Він каже до них: "А ви за кого Мене маєте?"

А Симон Петро відповів і сказав "Ти — Христос Син Бога Живого!" а Ісус відповів і до нього промовив: "Блаженний ти Симоне сину Йонин, бо не тіло і кров тобі це виявили, але Мій Небесний Отець. І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі ось цій побудую Я церкву Свою і сили пекельні не переможуть її. І ключі тобі дам від Царства Небесного.

Ось, розповідав священик. Зверніть увагу чому саме апостолу Петрові дана була така влада і такі привілеї?

Син Божий, Ісус Христос, прийшов на землю, маючи завдання збудувати церкву Христову щоб як найбільше людей спасали у ній свої душі від пекла, завойовуючи Царство Небесне. Для цього Він зібрав біля себе дванадцятьох апостолів учнів, які мали стати осередком. Він постійно їх навчав, і апостоли так і називали Ісуса Учителем. Запитуючи їх за кого вони Його мають Христос ніби влаштовував їм в якійсь мірі іспит. І саме Петро дав правильну відповідь: "Ти — Христос Син Бога Живого!" це було надзвичайно важливо в ту мить. Це означало, що Петро відкрив своє, серце свою душу для пізнання Божої істини, яку йому відкрив Дух святий.

Інші апостоли ще були закриті, я б сказав іншими словами недозрілі. Вони ще були тілесні а не духовні. А тілесним розумом духовних законів не зрозуміти.

Ми пам'ятаємо, як Іван та Яків через матір свою просили Ісуса аби Він поставив їх по праву і ліву сторону біля себе в Царстві. Вони собі уявляли, що це буде земне царство як прикладом: Ісус буде президентом а вони прем'єр міністром і головою верховної ради.

Ми знаємо, що апостол Юда ходив з Ісусом, бо дуже любив гроші. А інші апостоли хотіли більше влади над бісами, щоб їх виганяти.

Але Петро, перейшов межу від тілесності до духовності. Бо тілесність і духовність в житті людини це як інші виміри. Духовність це незбагненно вищий рівень. І досягають цього рівня ці люди які щиро прагнуть пізнати Бога і віддати все своє життя під Його керівництво. Відчуття присутності Духа Святого важко пояснити. Але якщо пояснити хоч так здалеку, хоча б спробувати пояснити то можна так сказати що духовна людина не прагне від Бога від віри матеріальної вигоди.

Ось ми зараз з вами усі стоїмо в храмі. Але кожен з нас приходить сюди з різних причин. Одні люди приходять зрідка, коли у них виникають ті чи інші проблеми. Інші приходять доволі часто, а то й постійно просити в Бога життєвих успіхів. Божого благословення і захисту і вони це утримують і дякують Богу і це правильно. Це добре. Але є серед парафіян і такі люди, що досягли високого рівня духовності.

Спочатку так вони повірили в Бога, я б сказав розумом. Вони зробили для себе висновки про існування Бога прийшовши до цього різними шляхами. Через слухання Слова Божого, через читання християнської літератури, через розповіді друзів. Багато людей так вірять. Але різниця в тому, що одні повіривши так і залишаються на досягнутому рівні. Вони народжуються в вірі і так і залишаються немовлятами. Інші християни не задовольняються такою початковою стадією віри. Вони докладають багато зусиль для духовного зросту. Згодом матеріальні цінності цікавлять їх все менше і менше. Їхні думки заняті міркуванням над тим, що написано у Святому письмі. Ось вони зрозуміли одну істину. Ось іншу. І це настільки захоплює, що забувається про все інше. Хочеться знову і знову відчувати дане Богом прозріння, бо ці миті ні з чим не зрівняти.

Адже відповіді приходять від Духа Святого, Який сходить на людину. І цього відчуття ні з чим не зрівняти. Такі парафіяни намагаються не пропустити жодної можливості перебування в Божій присутності. Вони багато часу проводять в щирих молитвах, вивчають Слово Боже, відвідують богослужіння, причащаються Святих Таїн, сповідаються, намагаючись як найстаранніше очиститись від гріхів. Прагнуть скористатись усім, щоб Богові вгодити. При тому не шукаючи ніякої тілесної і матеріальної вигоди. Такі віряни дуже дорогі для Господа. Він такими людьми втішається. Духовні люди приносять Богові радість і насолоду. Сказати навіть більше: своєю уважністю своєю зацікавленністю Словом Божим вони приносять Богові духовну поживу.

Ось і в цьому випадку. Учні пішли купити їжі тілесної. А коли прийшли, то побачили що їх Вчитель жваво спілкується з жінкою самарянкою. Ця жінка не була байдужа. Її цікавили Божі закони та одкровення. І коли Ісус став відповідати на її питання то вона слухала Його з відкритим серцем і душею і вірила кожному Його слову. І це було великою приємністю для Спасителя. Це було Його духовною поживою.

Так Господь шукає спілкування з людиною. З самого початку ми це спостерігаємо. Його Дух ходив з Адамом в Едемському саду. Спілкуючись з ним в приємній прохолоді. Але коли Адам згрішив спілкування припинилось.

Ну добре ,передбачаю ваше запитання, продовжував отець Петро. А як же родина робота життєві справи? Хто їх буде вирішувати, якщо всі стануть духовними? Це питання цікавило і апостола Петра. Він відчув що життєві справи цікавлять його все менше. І він звертається до Ісуса: "... Усе ми покинули та й пішли за Тобою слідом. Ісус зрозумів його та й відповів. По правді кажу вам. Немає такого, що покинув свій дім або дружину, чи братів, чи батьків чи дітей ради Божого Царства і не одержав би значно більше цього часу, а в віці наступнім життя вічне."

Ці слова потрібно правильно зрозуміти. Бо дуже легко на них спокуситись. Тут мається на увазі не фізичний відхід від мирської суєти кудись в печеру чи пустиню. Мається на увазі душевний настрій, пріоритет наших думок і помислів. Саме це ми чуємо на літургійній херувимській пісні. "відкладімо нині всякі життєві піклування. ..

— А тепер промовив священик, я хочу відповісти на питання: "А що далі?" а далі збуваються євангельські слова: "Шукайте перше Царства Божого все інше вам додасться."

Ось і Петрові Спаситель відповів, що духовні люди отримають нагороду вже в цьому часі а також життя вічне у часі потойбічному. Звичайно, ми знаємо, що кожна людина заклопотана життєвими справами. І саме ці справи відволікають нас від думок про Бога. Але я знаю і з власного досвіду і з розповідей інших людей, що життєві справи вирішуються набагато легше з Божою допомогою. Як би самі собою. Не можна сказати що в духовних людей нема проблем. Чи хвороб. Але з Божою допомогою все це набагато легше проходить.

Скажу і по те що людина, яка перебуває в Дусі і істині, насправді є здобутком для родини і для суспільства. І головне для Бога. Бо така людина цурається гріха, бо знає що це віддалить її від Божої благодаті. Така людина не буде обманювати, ображати. Не буде красти і зраджувати. Навпаки, вона буде випромінювати тепло любові і доброзичливості, не шукатиме свого а старатиметься вгодити іншому. Ось яких богомольців шукає Господь.

Згадуючи цю проповідь, Марія міркувала над своїм життям. Де вона знаходиться. На якому рівні? Їй правда хотілось все робити для того, щоб славилось ім'я Господнє. Бо знала, що це світло, яке розганяє всяку темряву. І чим більше люди славитимуть Бога, тим краще житиме і родина, і країна, і цілий Світ.

- Господи, молилась Марія. Віддаю все своє життя в твій промисел, в твоє керування. Якщо на те Твоя свята воля, використай мої знання, мої думки, мої можливості, щоб я послужила Тобі і ближнім. Щоб могла допомогти якомога більше людям пізнати Тебе Боже і прославляти.

При цьому їй згадалось, як до Пречистої Діви Марії прийшов Архангел Гавриїл і звістив, що Вона народить Сина Божого. Юна Марія спочатку злякалась "Як же це буде ,коли я чоловіка не знаю?" Але згодом твердо відповіла: "Я раба Господня. Хай буде за словом Твоїм!" Ми всі знаємо скільки Марії довелось перетерпіти труднощів і негараздів. Але Господь провів її цим шляхом і "нині ублажають її всі роди. І з Богом з Сином Своїм Ісусом Христом Вона перебуватиме в Царстві повіки.

А сталось це тому, що Марія прагла Богопізнання, як прагнуть життя. Вона була настільки досконалою, настільки готовою і смиренною, що саме її Бог вибрав за Матір для Свого Сина.

За цими роздумами минула ніч. Скоро світанок. Це був найкращй час для молитви і послав ленч Господа, поки життєві клопоти не заснували розум.

Марія Семенівна ввімкнула світло, відкрила молитовник і щиро молилась до Бога і пресвятої Богородиці.

Пронизлива сповідь дівчини з руху "За Єдину Помісну Церкву"

otec — Mon, 29 Jun 2015 08:20:50 GMT

Размышления о молитве с «раскольниками»

Вчера ходила на молебен к памятнику жертвам Голодомора, молилась с «раскольниками» и было так хорошо молиться с ними вместе, и «Христос был посреди нас».

Я поняла, что люблю их как братьев и хочу дальше молиться с ним и за них. Потому что любовь выше закона и выше канона.
Я поняла это еще на Майдане, когда мы вместе молились там ночью во время штурма. Я думаю, что эта совместная молитва принесла нам победу.

Какая это бесовская гордыня считать что другая православная церковь -безблагодатна!

И какой это изощренный садизм говорить верующему человеку, что он не спасется (потому что раскольник), если для него весь смысл его христианской жизни — это спасение в Боге!

Мы верующие Московского Патриархата виноваты в этом грехе против наших ближних. Мы отвергали их как раскольников. Если бы мы делали это из любви, чтобы вернуть их через покаяние, как делали древние христиане по отношению к согрешившим, не было бы греха. Но кто может, положа руку на сердце, сказать, что то, что мы отвергали их, было сделано по христианской любви? Никто.
Было в этом что-то очень недоброе, злое, жестокое.

Разве христиане так поступают?

Я сама грешна в этом. Всегда, с самого детства мыслила критически, но в том случае когда дело касалось Веры, Церкви и Спасения, критическое мышление отключалось и я, как и многие другие, доверяла тому, что слышала в церкви, тому что читала в книгах, напечатанных в Москве.

А ведь верующие Киевского Патриархата никогда с нами так не поступали, они несмотря на наше презрение к ним, всегда стремились к объединению. В их церквях не запрещали поминать нас. Они только укоряли нас за недостаток патриотизма, что было вполне справедливо. Они даже ездили в паломничества по святым местам в Россию, скрывая, что они - Киевский Патриархат.
И в чем, они собственно виноваты? В том, что в своем Украинском государстве они хотят молиться в Украинской церкви? Это такой «страшный грех»? Есть даже Американская Православная церковь, не говоря уже о Болгарской, Сербской, Польской и т. д.
Сколько грязи было вылито на Патриарха Филарета! И за что: за то, в чем грешны многие архиереи в РПЦ и УПЦМП. И это еще не самые большие грехи людей в его сане, как я поняла позже. Я не оправдываю никакие грехи. И вообще не об этом речь. Речь о том, что несправедливо показывать пальцем на согрешившего человека если сам виновен в подобном.

Святейший Филарет тоже кротко, по-христиански, сносил все эти поношения и всегда стремился к объединению.

Лет пять назад один очень толковый и образованный священник УПЦМП сказал мне: ты увидишь, придет время и Филарет станет Героем Украины. Мне кажется это время уже настало. После Майдана он им стал. Снимаю шляпу перед Патриархом Филаретом.
Все эти вещи понемногу стали доходить до меня, уже через много лет после моего воцерковления, И, как это ни странно звучит, во время моей учебы в одной из духовных школ при Московской Духовной Академии.

Духовная школа - не Бог весть какое богословское образование, но базовые дисциплины мы изучали.

Прослушав курс Истории Церкви, Катехизиса, Основного и нравственного Богословия и пр. я поняла, что раскол — это не ересь, которая опасна для Православной Веры. Это можно сказать, просто административное правонарушение. Поэтому все расколы в истории Православной Церкви врачевались сравнительно легко.

Почему же наш раскол, имеющий под собой такое серьезное основание как утверждение государственности, не может быть уврачеван путем предоставления автокефалии Украинской Церкви, и это длится уже столько лет?

Потому что Москве не нужна ни Украинская Автокефальная церковь, ни украинская государственность. Именно там создавался этот раскол, там он подогревается и углубляется сейчас. Именно там рождались эти безумные идеи перекрещивать младенцев, крещенных в Киевском Патриархате, хотя любой христианин (не священник) может при необходимости совершить обряд крещения и он будет действительным. Действительным признается крещение даже некоторых протестантских церквей.

Там, в Москве возникла идея «уврачевания» раскола через покаяние Киевского Патриархата потому, что они знают, что на это Киевский Патриархат никогда не согласится, а значит и объединения не будет.

Самым циничным из того, что я слышала про Украинский церковный раскол в Московской Богословской Академии, было сравнение его с разделением Иудейского и Израильского царств в Истории Ветхого Завета. Когда после смерти Соломона произошло это разделение, храм Соломона, в котором единственно можно было приносить жертвы Единому Богу, остался на территории Иудейского царства и верующие из Израильского царства ходили на поклонение туда. Израильскому царю это не нравилось и он создал им идолов — золотых тельцов и убедил не ходить в Иудею, а молиться идолам. Так израильский народ предал Единого Бога и стал нечестивым.

Кто не понял, Храм Соломона - это Московская Патриархия, я УПЦКП — идолы.

И это на полном серьезе говорил профессор Московской Духовной Академии.

Вот так, даже вполне вменяемые, образованные и духовные россияне впадают в неадекват, когда речь идет об украинской идентичности.

На Пасхальной службе, когда читают Евангелие от Иоанна на разных языках в МДА никогда не читали его на украинском, хотя читали на английском, немецком, польском, сербском и пр. Почему, ведь там училось очень много студентов с Украины?
Потому что русских раздражает все украинское. Они менялись в лице когда узнавали, что я не считаю себя русской и вижу различия между нашими двумя народами. Им больно слышать об этих различиях.

Их отношение к Украине похоже на страстную, безумную любовь мужа к жене, основаннную на его себялюбии. Он готов избить, искалечить, изуродовать и даже убить любимую в пьяном угаре за то что она в чем-то с ним не согласна. Она его собственность и должна ему подчиняться. Это — любовь по-русски, где до ненависти только один шаг. В таких случаях, кстати, даже церковь разрешает развод ради сохранения жизни.

Если бы Патриарха Кирилла хоть сколько-нибудь беспокоила судьба его украинской паствы, он бы сказал: дети мои, если у вас разногласия из-за меня, я уйду, живите между собой в мире, по христиански, и отпустил бы с Богом УПЦМП, чтобы она объединилась с УПЦ КП.

Но этого никогда не случится, потому что мотивация его поступков ни как не связана с пастырским долгом и христианскими ценностями.

Именно там в Московской Духовной Академии я поняла что никакой законной автокефалии от Москвы Украинская церковь никогда не получит. Но была еще надежда на Киевскую Митрополию. После смерти Блаженнейшего Владимира и эта надежда угасла навсегда.

И того больше 20 лет не выполненных обещаний, бесплодных надежд и ожиданий, безстыдных манипуляций сознанием наивных верующих людей, приходящих в храм, как в Дом Божий и верящим каждому слову священника.

Майдан расставил все на свои места. И теперь ясно всем, что создание Украинской Поместной церкви возможно только с низов.
И если по словам Митрополита Луганского и Алчевского Митрофана главная разница между расколом и непризнанной автокефалией состоит в количестве верующих желающих отсоединения, то в наших силах создать непризнанную автокефалию на базе УПЦКП путем присоединения к ней критического большинства православных верующих в Украине, а там и до признания недалеко.
Дорогие наши братья из УПЦКП, Вы были правы, когда создали национальную церковь, которая год назад стала нашей духовной опорой на Майдане и остается ею сейчас во время войны. Спасибо Вам за это, за ваше мужество и стойкость. Вы оказались лучшими христианами, чем мы в своей канонической гордыне. Простите нас, молитесь за нас. Мы уже идем к вам. 20 приходов — это только начало. Мы долго запрягаем, но быстро будем ехать. Мы просто не хотим приходить в одиночку. Хотим присоединяться к вам целыми приходами и епархиями, а для этого нужно время.

Когда я стою на службе в своем храме и слушаю как поминают «Великого Господина и отца нашего Кирилла — Патриарха Московского и всея Руси», я чувствую себя великомученицей, страдающей за Христа. В эти моменты я переношусь мысленно во Владимирский собор и по хорошему завидую тем, кто там молится, пребывая в мире и гармонии с собой, с Богом, Церковью, церковным чиноначалием и своими ближними.

Придет время и я тоже буду молиться вместе с ними и никто никогда больше не скажет мне, что «моим отцом и великим Господином» является человек запятнанный кровью моего народа.

Стаття з веб-сайту УПЦ КП "Церква.info"

Продовження книги "Життя, як воно є..." 13-та частина. Початок дивіться нижче.

otec — Sun, 21 Jun 2015 10:10:15 GMT

О. Петро з донькою їздили Озерним, вирішуючи сімейні побутові справи. Батько зайшов до магазину господарчих товарів. Ольга залишилась чекати в автомобілі. Навкруги було багато машин і людей. Звичайний вуличний гамір. Раптом до вух долилась відбірна лайка. «Фу», - досадно скривилась дівчина. Їй стало незатишно, некомфортно. Вона закрила вуха долонями та це не допомогло. «Лиши, не звертай уваги думала. Хай говорить, як хоче. Дивись он скільки повз нього проходить старших людей, жінок з малими дітьми. І наче так і має бути. Нікому до цього діла нема. Звичайно, скажи йому щось зараз відріже. Закрий вуха. Але я насправді їх закрила! Та він так кричить що й це не допомагає! Чекай, подумала сама до себе. Він має право говорити , як хоче. Але ж і я маю право перебувати в комфорті. Хоче матюкатись, хай закриється у кімнаті і говорить, що хоче. А тут громадське місце!»

Врешті Ольга рішуче опустила вікно в дверях:

Чоловіче, - звернулась до лайливого дядька. Обережно з словами, подивіться скільки жінок і дітей навкруги. Треба мати повагу.

Його співрозмовник, впізнавши Ольгу, швидко попрощався і пішов, а цей чоловік хижо блинувши очима, впритул наблизився до автомобіля. Побачивши цей недобрий погляд дівчина внутрішньо напружилась. – Господи, стань мені в поміч. – та вікна не закрила.

Ну і що тобі не подобається? – нахабно витріщився чоловік.

Проте, Ольга була не із лякливих. Миттєво отамувавши себе вона усміхнувшись сказала:

Дивіться, якби ось тут стояв автомобіль навантажений свіжим гноєм зі страшним смородом, Вам би це сподобалось?
Не зрозумів.
Ну чого не зрозуміли? Ваші матюки все одно що сморід від якого дихати нічим.
Дівчино, щось ти путаєш грішне з праведним. Нормальна чоловіча розмова. Як ще інакше можна розмовляти?
Дуже просто, ваш співрозмовник не лаявся і ви його прекрасно розуміли.
Розмовляла Ольга тихо, привітно усміхаючись і це трохи вибило чоловіка з пантелику.
Я вже інакше не вмію. Звик я так розмовляти.
Скажіть, - спитала Ольга – ваше життя вдале? Ви всім задоволенні?
А ти когось такого щасливого знаєш? – питанням на питання відповів чоловік.
Отже не все у вас гаразд, як я зрозуміла. То нащо ви це зло згадуєте і закликаєте до себе? Хіба не знаєте, що матюки є і метою злих сил. Вони вам потрібні?

Чоловік мовчав, переминаючи з ноги на ногу. Дивною була для нього ця розмова. Але у нього так важко було на душі, а дівчина власне не проти була порозмовляти.

Ой дівчино, хотів я тобі спочатку пару «круглих» слів сказати. Та хай, проїхали. Вибач, якщо образив.
Пусте, - усміхнулась – Бог прощає, і ми маємо прощати.

Почувши про Бога, чоловік знову насторожився.

Ти що сектантка?
Чому ви так вирішили? Я донька о. Петра, може знаєте?
Он як, - промовив чоловік. – І що ваш батько не лається?
Ні звичайно. Ніхто в нашій родині не лається. І знаєте, - засміялась весело, - ми всі один одного розуміємо.
Ну звичайно, раз ваш батько священик. А я от собі не уявляю життя без цигарки, випивки, без жінок. Що це ж за життя без цього?
Ви насправді так думаєте? – здивувалась дівчина – але ж це не так, повірте! Багато людей живуть по-іншому, не валяючись в тій грязюці.
Ну так, - погодився дядько. – Люди живуть а ми – нас ніхто за людей не вважає. Так, біомаса.
Та що ви таке кажете? Подивіться на себе, нормальний, здоровий дядько, а таке на себе наговорюєте.

Чоловік на ці слова усміхнувся, проте байдуже додав:

Я вже так звик. Мені так добре, і нічого міняти не збираюсь. А що в цьому житті є ще хорошого?

Від цих слів Ольга аж завовтузилась на місці.

Дивіться, ось розмовляє муха і бджола. Муха говорить: «Ох бджілко, бджілко. Сіре твоє життя, що ти бачиш в цьому світі, якщо по помиях і гнояк не літаєш…» Далі продовжувати?
Чоловік опустив голову і поліз до кишені за цигарками.

«Ну на тобі, подумала дівчина. Матюки припинились, тепер цигарками смердітиме.» Вона вже захотіла закрити вікно і припинити розмову. На щастя батько вже вийшов з магазину і вони рушили по своїх справах. Чоловік закуривши, лишився в якомусь глибокому роздумі. Ніколи раніше не вів він таких розмов. А про мух і бджіл вона вірно сказала, подумав усміхаючись і попрямував дорогою.

Продовження книги "Життя, як воно є..." 12-та частина. Початок дивись нижче.

otec — Mon, 01 Jun 2015 09:42:20 GMT

Цей вересневий погідний день зібрав сiльчан біля церкви. Причиною цьому була звістка про смерть шанованои жительки їхнього села, яка останні роки свого поважного віку доживала у дітей в столиці. І дуже просила їх про те, щоб спочити їй у рідній землі, де народилась, де провела гарне, достойне життя. Де знали її і старі, і малі, бо працювала фельдшером і була усі роки доброю і чуйною помічницею у легких і важких хворобах.

Віддати шану пам’яті цій добрій людині зібралось чи не все село. Оскільки хата, де вона колись жила, продалася, щоб не турбувати нових господарів вирішили, що всі зберуться у церкві, щоб віддати останню шану.

Через якийсь час зателефонувала донька покійної і дуже вибачаючись просила всіх зачекати, бо у них виникла затримка через непередбачувані обставини.

О.Петро попросив чоловіків винести лавки з церкви, щоб люди могли присісти і чекання було легшим. Адже сільським людям доводиться багато працювати з ранку і до ночі. Хай відпочинуть, раз так склались обставини.

А для громади це стало приводом, щоб побачити одне одного, поспілкуватись. Тож говорили про все: про погоду, врожаї, про політику (як же без неї), а тоді заговорили про сільську новину.

Розповідали про Миколу, який у важкому стані потрапив до реанімації. Ну догрався таки чоловік, казали. Хіба можна так жити? Як тільки чи птиця, чи порося, чи корова відлучиться від господарського дому Каверзнюки заженуть у свій хлів і закриють на великий замок . Бувало, що господарям вдавалося відібрати своє майно, а частіше так Микола з жінкою це й присвоював.

Та то одне, обурювались люди, а скільки раз на городах їх ловили. Нічим не гребують, а ну нехай лежить щось під воротами чи в дворі неприкрите. На все покладуть свої руки.

Знаєте, як би сказати щоб були бідні - так ні, живуть в достатку, мають пенсію. Діти всі забезпечені.
Але ж і діти у них з такими ж замашками. Обманути, підставити. А зачепи в розмові, лиш прокльонів наслухаєшся.

О. Петро дивувався, слухаючи ці розповіді:

- Про кого це ви розповідаєте? – спитав.

- Отче, та ви його знаєте, - навперебій стали йому пояснювати. – це ж при вас на Миколая його фіра з дровами перекинулася. Добре його тоді потовкло. Місяць в лікарні відлежав. Але й це Миколу нічому не навчило.

- То це за нього ви розказуєте? – спитав священик. - Так, звичайно, я пам’ятаю цей випадок. А тепер що з ним трапилось?

- А що? Звична справа. Бик Івана Мельника відірвався з припону і йшов селом, волочачи ланцюг за собою. Люди бачили і дзвонили Іванові, щоб швидше його ловив. А Микола за звичкою став тягнути цього бика в двір. Бик упирався, не хотів заходити до чужого двору, але удвох з жінкою вони його таки загнали. Бик, схарапудившись, ударив ногами Миколу і таки вирвався з подвір’я, а наш невдаха опинився в реанімації.

- Та це ще не все, Миколова дружина на наступний день пішла до Івана і вимагала грошей на лікування. Бо ж його бик побив Миколу.

- А що ж Іван?

- А що Іван? Кілька років тому Каверзнюки його телицю закрили. Два дні шукав, поки їх онук проговорився, що дід з бабою телицю купили. Пішли люди подивитись, і найшлась пропажа. І тепер зловив свого бика , коли він з їхнього двору вигнався. Про які гроші мова?

- Ну поясніть нам, - звернувся до отця Петра поважний чоловік. - чи Бог не бачить?

- Та певно, що бачить, - відповіла жінка поряд нього. – скільки лиха пережила ця родина. І продовжує переживати. От і зараз усі біля батька в лікарні. А таки не вчаться, не каються.

- Ну ось, – вступив в розмову о. Петро, – виходить, що Бог таки бачить. Я багато разів повторюю вам те, що Бог є Любов. І маємо бути твердо в цьому переконані. Я розумію, що нам важко змиритись з тим, що ті чи інші люди приносять нам незручності. Але ми живемо не в раю, а в грішному світі, який люди для себе обрали. Господь наш Творець, наш Отець. Наш Батько. І як батько любить своїх дітей, незалежно від їх поведінки, так і Бог любить усіх. І праведних, і грішних. І звичайно, чекає навернення тих, які зійшли з праведної дороги. Чекає до останнього подиху людини.

Питання в тому, як нам до таких людей відноситись? Щоб привести їх у порядок, існують громадські закони, які передбачають ті чи інші покарання за протиправні дії. І ми повинні звертатись в органи державної влади для їх врозумлення. Але клясти їх чи мститись не потрібно, щоб їм не уподібнитись. Покладемо надію на Бога, як промовляємо в молитві «Отче наш…хай буде воля Твоя». Тим більше, що і в цьому випадку і думаю в багатьох інших ми маємо змогу переконатись у Божій справедливості.

Правда, правда. Та воно і є, - загомоніли люди. – все в руках Божих.

За розмовами швидко промайнув час. І невдовзі привезли покійницю, і всі зібрались у церкві, щоб провести похоронний обряд.

Після відспівування багато говорилось добрих слів про покійну. А о. Петро зокрема сказав:

Я також хочу долучитись до тих добрих слів, які ми сьогодні почули про покійну Василину. Я був добре знайомий і з нею, і з її чоловіком. Хочу сказати вам, що відколи відкрилась церква у нашому селі, вони не пропустили жодного богослужіння. Коли для нашої церкви потрібна була чи то матеріальна, чи фізична допомога, то Савчини були серед перших. Щиро молилися, приймали участь в усіх таїнствах. Якщо гостювали у них діти чи онуки, то завжди приходили разом на службу Божу. Дуже велика їхня заслуга перед Богом за своє життя, а ще більше вони навчили Божій правді і істині.
Знаєте, - продовжував батюшка, - моє серце раділо за них. Бо вони коли сповідалися, то намагались якнайповніше очистити душу, осуджуючи себе і за найменший гріх. Але була у Савченків особлива риса, на яку я б хотів звернути особливу увагу. Вони нікого не осуджували. Я часто з ними спілкувався по церковних справах, і про життєві обставини, але осуду ніколи не чув. А цей факт має особливу вартість перед Богом. Написано – не судіть і не будете суджені…

Коли вертались з кладовища о. Петра наздогнала жінка, і хвилюючись почала розповідати, що мовляв, не така вже й «свята» була покійна Василина, як тут про неї всі розповідали.Ці слова неприємно вразили священика. Жінку, яка зараз з ним розмовляла, він добре знав. Вона навіть досить часто приходила до церкви. Та, схоже, до богослужіння і до проповідей не дуже дослухалась.

Знаєте, батюшка, - продовжувала вона свою викривальну промову. Колись, багато років тому назад покійна Василина мене дуже образила. А я ж їй добра хотіла.

О.Петро гірко усміхнувся. Історія цієї образи була відома сільчанам. Якось, коли вони ще були молоді, на автобусній зупинці чекали, щоб поїхати на базар. Людей зібралось чимало. Розмовляли про всяке. Катря ж не могла собі місця знайти. Бачила вона вчора пізнім вечором, як чоловік Василини вийшов від її сусідки. Сусід на той час був у і від’їзді, і Катря, яка дуже любила плітки і інтриги , тут же почала розвивати свої фантазії і припущення. Їй дуже не терпілось поділитись цією новиною з усім селом. Але ж як почати розмову?

Аж тут Василина стала розповідати, що в Латенків народився синочок, якого вони так чекали. Тож Василина допомогла молодій мамі добратись до полового будинку. Поки туди, назад, поки пологів дочекалися, то повернулися додому ледь не під ранок. Розповідали, що батько такий радий був, аж світився. Оточуючі схвально загомоніли, а Катря вирішила, що саме зараз слушна нагода розповісти свою «сенсацію».

Ой, Валентино, - скрушно зітхнувши почала Катерина. – Поки ти вдома не ночуєш, твій Іван в моєї сусідки вечеряє.

Усі враз змовкли. Хтось з осудом дивився на Катерину, інші стояли в непорозумінні. Василина не була скандальною жінкою. Але такого зухвальства і привселюдного приниження терпіти не збиралась. Тим більше чоловік ходив ввечері, щоб забрати передачу через тих людей.

Звичайно, - розповідала вона колись отцю Петру, - мені потрібно було тоді віджартуватись, перевести якось розмову. Але чи то я була дуже стомлена з тієї ночі, чи може мені набридлі постійні Катеринині плітки, але я тоді дала собі волю. Висловила голосно перед всіма людьми, все, що думала про неї. Скільки людей вона своїми плітками пересварила. Пам’ятаю як гаркнула тоді на неї:
Ще раз бовкнеш мені щось про мого чоловіка – начувайся.

Катря заклякла від несподіванки. Не маючи де дітись, вона кинулась додому, вигукуючи образи і прозиваючи Василину найогиднішими словами.

Цей випадок не пройшов для неї безслідно. Кілька днів вона взагалі не з’являлась на людях, а потім навіть до лікарні потрапила. Василині довелось ще її лікувати. Звичайно, вона пошкодувала про свій вчинок, навіть пробачення в Катерини просила. Але та не змогла пробачити. Ніколи не віталася, і ось навіть після її смерті ще тримає образу.

Катре, - звернувся священик до жінки. Ніхто не вважав покійну святою. Я розповідав, що вона каялась перед Богом за свої провини. І наскільки я знаю, вона просила у вас пробачення. Чи не так?

Жінка здригнулася. Не очікувала, що священик знає цю історію.

Просити то просила, але це мене не гріє. Сказаного вже не вернеш.
Катре, - голос отця дуже потвердішав, - чи можна вас назвати святою і досконалою?
А що я? – гордо підняла голову жінка. - Я нікому нічого поганого не зробила. Я живу правильно.
Ех, Катерино, хоч ви і до церкви часто приходите, але в душі вашій багато темряви. Тому і гріхів не бачите. Гріхи стають видимі тільки тоді, коли освітите душу і серце Божою любов’ю. От хоча б і не не прощення. Хіба це по-Божому? Як би так нам Господь не прощав наших прогріхів, то ми б давно всі загинули. А щоб позбутись цього гріха прочитайте в Біблії в книзі Буття історію про те, як брати продали Йосипа в рабство в Єгипет. Через багато років брати прийшли просити хліба до Єгипту, де за промислом Божим Йосиф став володарем другим після царя. І що ж? Йосип мав таку владу, що міг своїх кривдників на все життя до в’язниці кинути чи навіть вбити. Та він не тільки цього не зробив. Він забрав їх до себе, наділив землями і опікувався ними до кінця своїх днів. Бо знав, що то Господь діяв через братів, щоб привести його до Царства і зберегти всю родину від голоду.

Знаєте, - продовжував він, - не завжди люди чинять так чи інакше тільки зі своєї волі. Дуже часто Господь людьми керує. Забудьте, Катре, образу. Покійна Василина вже перед Богом. І Господь буде судити її життя і її вчинки. Вам же легше стане. От побачите. Бувайте здорові.

Продовження книги "Життя, як воно є..." 11-та частина. Початок дивись нижче.

otec — Sun, 17 May 2015 08:33:52 GMT

На свято в честь пам’яті Марії Магдалини, парафіян в церкві було порівняно небагато. Може ще й тому, що був понеділок а в основному вірячи молились під час недільного богослужіння.

Марія Гнатівна в такі дні залишала свій свічний ящик і молилась з усіма на церкві. Звернула увагу на двох жінок, яких у цьому храмі бачила вперше. Вони дуже уважно слідкували за ходом літургії. З цікавістю вислухали проповідь. Після закінчення служби, Марія зауважила що вони не поспішають іти, а чекають на священика, час від часу виглядаючи на вівтарні двері. Вона подумала що о. Петро може вийти через паламарку, і вони його не дочекаються. Тож вийшла на вулицю побачити, чи стоїть ще його автомобіль, і священик дійсно вже збирався їхати.

Отче, - звернулась Марія. Чомусь мені здається, що на вас дві жіночки чекають у церкві.
То чому ж ви мене не покликали?
Та вони мене про це не просили. І не з нашого вони Озерного. Але наче вони вас чекають.

Жінки тим часом вийшли з храму, і побачивши отця Петра, поспішили на зустріч.

Пізнавши в одної з них ту жінку, яку вони з Василем підвозили по дорозі з Києва, він був приємно здивований.

Оце так несподіванка, - промовив весело. - Як це ви тут опинились? Я радий вас бачити.

Галина тримаючи під руку свою подругу промовила хвилюючись:

Ми приїхали, щоб подякувати вам. Ви мені тоді так допомогли. Я в той же день пішла миритись і ось ми знову спілкуємось і маємо з того велике задоволення. Сам Бог вас тоді послав. - Подруга, усміхаючись лиш згідно кивала головою.
Дякувати Богу, - щиро усміхнувся священик. - Порадували ви моє серце доброю новиною. Але як ви мене знайшли?
По книгах, - відповідали одна перед одною. Так і знайшли. В них і адреса і телефон.
Так, цікаво, цікаво. Та що ми тут стоїмо на сонці. Давайте присядемо ось в холодочку.

Марія тим часом принесла холодного напою який був дуже доречний у літню спеку. Розмова була цікавою. У жінок після прочитаних книг виникло дуже багато запитань. І отець терпляче відповідав, в душі радіючи їхньою небайдужістю і цікавістю. Розпитавши про те і про інше, Галина дуже серйозно спитала:

Отче, нам вже багато років. Мабуть, вже за половину нашого віку вже минуло. Чи можемо ми ще щось в Бога заробити? Інші з дитинства моляться. А ми?

Її подруга Ліда заперечила.

Та мабуть краще пізно ніж ніколи.
Давайте на те подивимось з іншої сторони, - сказав о. Петро.
Правда, є такі люди, що вірують і моляться з самого дитинства і до останнього подиху. Але є й такі, до самої смерті так і не зрозуміють Божої правди. А між тим Господь нікого, хто до нього звертається, не залишає без нагороди. Ніколи не пізно прийти до Бога. Ось, згадайте розбійника, який страждав на хресті поруч з Ісусом. Він врятувався буквально за кілька годин перед смертю.
Так, я читала про це у вашій книжці, - озвалась Галина. Але не можу я цього зрозуміти. Чесне слово, не можу. Це ж що за така справедливість. Все життя вбивав, грабував, і на тобі — до раю. Хіба може таке бути?
А ви не звернули увагу, що разом з Ісусом страждали два розбійники?
І що?
Чому тільки один потрапив в райські оселі? Іншому дісталось по заслугах. Чому так сталось?

Уже не молоді жінки сиділи біля столика наче за шкільною партою. О. Петро пропонував їм вирішити, на перший погляд прості задачки, але не такими простими вони виявились. Галина ж була дуже допитливою, любила дискусії, і якщо вже щось її зацікавило, то намагалась вияснити це для себе в повній мірі. Ліда ж з цікавістю слухала, не наважуючись ставити питання ось так просто, як це робила її подруга. Галині ж хотілось відповісти і вона розміркувавши сказала:

Та він здається просив про щось Ісуса. Ага, згадала, він просив, щоб Христос згадав його у Своєму Царстві. Інший, навпаки насміхався з нього. Та все одно. Чи дає це йому право, проживши злочинне життя, опинитись в раю?
Бачите Галино? Ми собі хочемо судити про Бога за нашими людськими мірками. Але Господь говорить: «Мої дороги — не ваші дороги».
Як це?
Ну, почнемо з того, що Бог є любов. Він добрий і милосердний. Настільки добрий, що нам і осягти це своїм розумом неможливо. Добрий, люблячий, але й справедливий. За гріхи може відібрати свою опіку від людини, і тоді вона страждає від нападів, від злих сил.
Може й так. Але за що розбійникові рай? Просто так? То на що тоді молитись, тримати пости, якщо все так просто?
Ну, бачите, не у кожного буває такий шанс звернутись з проханням безпосередньо до Господа Ісуса Христа. Але що ж відбулось насправді?
Розкажіть.
З розбійником відбулось те, що має відбутись з кожною людиною, яка хоче спасти свою душу для вічності.
Що ж?
Він зрозумів що не простий чоловік страждає поряд. Розбійник не оставив своє серце кам’яним, не насміхався з Ісуса, не знущався як інший. Цей, по життю злочинець, дивлячись на Ісуса Христа, проникся до Нього жалем і співчуттям. Адже знав, що нема у Нього провини. Знав, скільки Христос чудес творив, щоб допомогти людям. Безкорисливо, тільки щоб допомогти їм. Знаєте, Господь любить кожну людину, не зважаючи на її життя, і до останньої миті шукає можливості, щоб спасти її душу для Царства Небесного. Єдиною умовою для цього має бути бажання цієї людини. Нікого насильно Бог не спасає. І ось коли в зачерствілій, окутаній темрявою душі розбійника сяйнув промінець співчуття і доброти, це стало як би шпаркою, через яку Господь освітив його почуття розумінням, світлом Своєї любові. Уявіть собі, що ви жили довго-довго в темній хаті з малесеньким вікном. І якщо б ту хату освітити великим світлом, то скільки б недоліків ви б там побачили. Відразу кинулись би прибирати. Я за час своєї практики священства не раз чув від людей, що віра приходила до них чуттєво. Вони прямо відчували тілесно, як щось змінилося. Це відбувається тоді, коли хтось шукає Бога, і настає мить, коли Дух Святий сходить на людину і їй наче пелена з очей спадає. Вона розуміє і вірить, що є Господь, є Його присутність і Його промисел. Мабуть щось подібне відбулось і з розбійником. Переносячи надважкі муки і біль на хресті, він знайшов у собі сили підтримати невинного чоловіка, що страждав поруч. І зрозумівши під дією Духа Святого, що Ісус насправді є Богом, лиш скромно попросив: «Згадай мене Господи коли прийдеш у царство Твоє.» Подивіться. Він не просив, щоб Господь спас його від смерті, чи принаймні спас його від болю. Не проявляв нахабства, лиш сказав «Згадай про мене Господи, що ми разом страждали». Ці слова розбійника були дуже дорогими і значеними для Бога. Дуже важливими для Ісуса Христа. Дивіться. Бог Отець посилає Свого Єдинородного Сина на землю не просто так. Його місія була розповісти людям, як вони можуть спастися. А тоді через муки, через Свою смерть потрапити до пекла, щоб розрушити його і визволити праведні душі. За три роки проповідів знайшлася певна кількість людей, які повірили Спасителю, прийняли його Євангелія. Та їх було порівняно небагато. І вже перед Свою смертю, злочинець - розбійник приймає Його як Бога, вірить Йому. Це порадувало Ісуса у тих стражданнях. Я б сказав зміцнило, підбадьорило. Бо ж задля цього Він прийшов. Спасти якнайбільше душ для Царства Небесного. Тому і сказав розбійнику: «Сьогодні ти будеш зі Мною в раю».
Але ж його життя, отче. - Ніяк не могла змиритись Галина. - Хіба такі можуть увійти в рай?
Такі не можуть. Але розбійник був уже не той. Бачите, коли людина знаходить Бога, то у цьому світлі розуміє неправильність свого життя. Як би розбійник не вмер на хресті, а зостався жити, його життя кардинально змінилося б. Він і проводив праведне життя, і Христос про це знав. Адже Він серцевидець.
Он воно що, - промовила Ліда. І як же воно виходить? Зустрічаються в раю люди, які проводили праведне благочестиве життя і до церкви ходили, і поклони били. А в раю зустрічаються з страшним злочинцем, вбивцею???
Цікаве запитання і надзвичайно важливе, - пожвавішав о. Петро. Я б сказав, що у відповіді на це питання, знаходиться суть християнства. Його дорогоцінна перлина, в якій захована істина.
Нічого собі, - здивувалась Галина. - Вона відчула якесь невимовне хвилювання, її серце частіше закалатало в грудях. Було таке відчуття, що вона зараз має переступити поріг в незбагнене таїнство. Ліда також запитально підвела погляд.
Розумієте, - промовив священик, - у рай не можуть потрапити люди заздрісні, непримиренні, ті що не вміють прощати, ті що не вміють любити. В Святому Письмі написано: «Якщо б Я мав міру, щоб переставляти навіть гори, якби Я навіть тіло Своє віддав на спалення, та якщо Я любові не маю, то Я ніщо…» Любов, ось найперша і найважливіша умова спасіння. Недарма ж перша заповідь «Возлюби свого Господа Бога свого всією душею і всім серцем своїм. Возлюби ближнього свого як самого себе». Тому, я собі так думаю, що люди, які були в раю, побачивши поряд розбійника були щиро раді з того, що йому вдалось спастись, що він не упустив свого шансу хоч і в останні години свого життя.

Жінки були трохи спантеличені. Хіба таке буває? Хіба таке можливо? Скільки ворогів, неприятелів, суперників в нашому житті. І що? Їх треба любити? Як так можна? Галина вирішила, що вона обов’язково приїде сюди ще і розпитає о. Петра і про це. Але сьогодні її голова вже була переповнена думками. Їй треба було якось поміркувати, подумати над усім почутим. Після деякої паузи мовчанку порушила Ліда.

Пробачте, але все одно не зрозуміло. Як же воно так виходить? Одні жили праведно, а інші злочинно, а нагорода однакова?
Бачите, ми знову вийшли на людську справедливість, - сказав священик. - Не так убого. Є в Євангелії така притча. Вийшов господар рано вранці, щоб знайти робітників по винограду. Він узяв тих, що чекали на роботу, і вони працювали у нього до вечора, згодившись на зарплату в один динарій. Та на протязі дня господар знову і знову приводив у виноградник нових робітників. Останніх привів об одинадцятій годині, і вони попрацювали тільки одну годину. Але усім їм господар заплатив по одному динарію. Ті, що прийшли зранку стали нарікати. Як це так? Ми цілий день працювали, а ті тільки годину, а плата однакова! Як це так? Не справедливо! Але господар відповів спокійно: ми ж з вами домовлялися, що працюватимете за динарій. Чи не так?
Ну так. Чому і тим о динарію дали?
Друзі, відповів господар. Чи не маю я права розпоряджатися своїми коштами?

Давайте розглянемо це з іншої сторони. У Господа приготовлено милості і скарбів для людей незрівнянно багато. І кожен з нас може цими скарбами користуватися. Кожен має таку можливість. Не тільки в потойбічному світі, але вже тут у земному житті. А от повірите в це чи не повірите, приступити чи не приступити до Престолу Благодаті залежить від кожного з нас.І ті люди, які багато років служать Богу, не можуть дорікати «мов прибулець». І не мають права гніватись - ось тільки прийшли і одразу допомогу отримають. По-перше, не можуть так казати, бо це протидіє любові. А з другого боку, ніхто з нас не може розпоряджатись Божою ласкою і Божою милістю. Бо Господь цим розпоряджається і, повірте дуже досконало.

Подруги слухали розповідь о. Петра, і наче пили чисту прохолодну воду в спекотний день. Те, що здавалось недосяжним для розуміння, тепер було простим і зрозумілим. Для слухання так. А от для виконання, мабуть що не так легко.

Послухавши вас, отче, здається, що спастися легко. Але реально, мабуть дуже важко, - зробила висновок Галина.
Так, маєте рацію. В Біблії в книзі Єздри написано скільки людей спасеться.
І скільки?
Єздра порівнює це так, що спасеться стільки людей, як наче одна крапля з великої хвилі. Отже, треба дуже старатись, щоб потрапити в цю малу кількість. Тим більше це доступно кожній людині. Але доступно, це мало сказано. Господь запрошує, прийдіть до Мене всі. Не поодинокі. А всі. І наслідуйте Моє царство, яке Я для вас приготував. Господь все зробив, що від Нього залежало. Навіть Сина Свого віддав як жертву. І як говорив Бог через пророка Ісаю: Якщо гріхи ваші будуть як сажа, то після покаяння і виправлення Я вибілю їх і зроблю білішими від снігу. Та все залежить від вибору кожного з нас.
Так, звичайно, сказала Галина. Дякуємо вам щиро, отче, за цікаву розмову. Стільки часу нам вділили. Будемо мати про що говорити, - з любов’ю подивилась на подругу. - Мабуть підемо ми вже. Помоліться ,щоб ангел охоронець був з нами.
О! Щиро усміхнувся о. Петро. Тепер не один, а багато ангелів вас охоронятимуть.
Це ж чому?
Ну бачите, якщо якесь приміщення стоїть пусте, то його ніхто не охороняє. А якщо завезуть туди якісь дорогі речі, то ставлять сторожа. А якщо щось цінне, то кількох сторожів. Ваші серця і душі сьогодні наповнені непустими думками, а животворчими помислами про Божу правду. Отже ангели будуть охороняти вас щоб злі сили не розганяли цих міркувань. Чим більше запрошуватимете Бога у свої серця, тим більшу охорону матимете.
От ви нас підбадьорили, - заусміхались жінки. - Дякуємо вам дуже.

Подруги тепер частенько приїздили на службу Божу. Мабуть недаремно вони тоді посварились. А Господь навіть сварку повернув на добро, бачачи їх щирі серця.

Продовження книги "Життя, як воно є..." 10-та частина. Початок дивись нижче.

otec — Sun, 03 May 2015 08:15:00 GMT

Надія, теперішня дружина Михайла, не могла назвати їхній шлюб щасливим. Що старішав Михайло, то ставав все більш буркотливим і претензії його були безкінечними. І до неї, і до доньки. Оскільки і в Надії цей шлюб був також другим, вона змирилась заради доньки і мовчки терпіла чоловікові примхи.

Коли було дуже важко, старалась кудись піти, щоб поплакати. Часто ходила розповідати про свої біди на могилку до мами.

Михайло часто дорікав жінці, чому вона не ходить до церкви. Надія може б і ходила. Але вона бачила, як поводиться чоловік і рахувала, що церква не може чомусь доброму навчити. Так і жила. В якийсь час стала відчувати слабкість, і звернувшись до лікаря, дізналась, що захворіла. Ця новина виявилась для неї дуже неприємною. Жила вона скромно, а ліки тепер дорогі.

Чесно сказати, вона боялась починати розмову з чоловіком про лікування. Але часу не можна було втрачати, і вона несміло заходячи то з одного, то з іншого боку стала розповідати Михайлові про свої проблеми. На її велике здивування він не став сваритись і дорікати як раніше. Мовчки вислухав її і зітхнувши вийшов з хати. Дивно, подумала жінка. Що це з ним? І взагалі останнім часом він якось змінився. Часто був замислений. І проводив вдома на одинці більше часу ніж звичайно. Може навіть трохи м’якший став, аналізувала Надія поведінку чоловіка. Ось і на її хворобу відреагував з розумінням і вона оформилась на стаціонарне лікування в обласній лікарні. Але якоюсь дивною була для неї ця хвороба. Десь в підсвідомості відчувала, що не з проста це. Розмовляючи з сестрою, яка приїхала її провідати, вона сказала:

Чуєш Міло, а може мені хтось щось поробив? Звідки на мене це звалилось? - Сестра мовчала, опустивши очі, і стала ходити назад і вперед.
Ну не мовчи вже, бачу що ти щось знаєш. Розказуй.
Та ні нічого, - стрепенулась Міла, з чого ти взяла?
Не вмієш ти маскуватися. У тебе на лиці написано, що щось ти-таки знаєш.

В сестри блиснули сльози на очах, і вона благально склала руки.

Надю, та пусте це, нема що розповідати, так, людські балачки…
Про що? - Міла безпомічно розвела руками. - Куди від тебе дінешся? Та врешті, якщо не розкажу я, то розповість хтось інший. Тільки ти не спіши переживати, може це все і неправда зовсім…
Та кажи вже, що ж ти мене мучиш?
Гаразд, гаразд, ходімо сядемо на лавочку. - Хвилюючись, взявши сестру за руку,Міла розповіла що чула від людей про Михайлову зустріч у церкві з першою дружиною.
Он як! - Здивовано підвела брови Надія. - Нагулялась уже, тепер Михайла шукає?
Ну бачиш, Ганна розповіла що Михайло просто втік з сім’ї, залишивши її з дітьми напризволяще. Не давав про себе знати, не озивався, не допомагав. Через стільки років вона випадково про нього дізналась, і приїхала щоб з внучкою познайомити. Та Михайло при людях налетів на неї в церкві. Ця подія мала деякий поголос, але бачу що ти про це нічого не знаєш.

У Надії пересохло в горлі. Вона сиділа, зіщулившись, сполохана цією новиною. В цю ніч вона не могла заснути. Думала, передумувала, а вранці після обходу і процедур зателефонувала Мілі.

Ну сестричко. І що мені робити з цією новиною? І чи має це якесь відношення до моєї болячки? Як думаєш?
Хто його знає, Надю. Я вже давно про це думаю. Розумієш, казали про ту Ганну, що нормальна, хороша людина. Я спеціально цікавилась. Наче не схоже на те, що могла вона тебе клясти чи до ворожок ходити. Але та обставина, що вона з дітьми в свій час пережила нелегкі часи, може якось сказалось на вашій родині.
Міло, а до чого тут я? Це Михайло її так підло лишив. А чому ж я захворіла?
Ні, ні, не подумай, що я хочу сказати, ніби це причина твоєї хвороби. Але твоя проблема насправді не є тільки твоєю, і донька дуже переживає за тебе, і чоловік. Та й розтрати від сімейного бюджету. Ну це так, мої роздуми. Я думаю, ти сама у всьому розберешся.

Та не так легко було Надії у цьому розібратись. Але вона все-таки прийшла д висновку, що бездумно повірила Михайлові, і вийшла за нього, аби бути не одній. А в той час його діти були незахищені. І дружина плакала і страждала. А Михайло? Та він власне завжди тільки й про себе думав. А як би він з нами отак? Тепер її була зрозуміла його теперішня поведінка. Мабуть душа його ще геть не засохла.

На вихідних Надія стала проситись додому. Лікар категорично не погоджувався через погані результати аналізу. Та вона налаштувалась дуже рішуче, і таки відпросилась.

Михайло не впізнав свою дружину. Такою рішучою і впевненою, він її ще нір азу не бачив.

Михайло, - звернулась до нього, - ми завтра їдемо до твоїх дітей і до Ганни.
Ти вже знаєш? - Тільки й спромігся спитати.
Знаю, і помилки потрібно виправляти. Краще пізно, ніж ніколи.

І вони таки поїхали. Купили усім подарунки, і попросили пробачення за все, що сталося.

Дякую тобі, - не підводячи очей промовив Михайло по дорозі додому. І прости мене якщо зможеш.

На обході, лікуючий доктор здивовано запитав:

А куди ви їздили, пані Надіє?
А що?
Та власне нічого, тільки вигляд у вас набагато краще.

Надія тільки посміхнулась.

Після поїздки, наче якась важка гора з плечей упала. Вона дійсно відчула себе набагато краще. І добрі результати аналізів згодом це підтвердили.