Мій сайт

    В своєму звичному вагоні, і можна сказати на звичному місці, добиралась Марія до церкви. Все своє свідоме життя прожила вона біля залізничної станції і шум потягів був настільки рідний і звичний, що коли була десь в гостях, то не могла заснути від такої тиші. На роботу, з роботи – так і добиралась електричкою. Тому, було у неї - як би дві «малі» Батьківщини. Містечко, де жила, і Озерне, де працювала в школі. Там же працює і тепер, тільки у церкві. Сьогодні, у своєму звичайному маршруті, мала приємну несподіванку. Зустріла свого колишнього учня Романа Власенка. Багато років його не бачила. В свій час він подався в далекі світи шукати кращої долі. Досяг певних успіхів. Тепер ось, добирався потягом до рідних місць, ще чотири станції електричкою – і вдома. За розмовами і згадками швидко збіг час. Вони йшли, спілкуючись, а біля церкви Марія зупинилась:

• Ну ось, я прийшла, Романе. Тут я тепер працюю.
• Маріє Гнатівно! От не чекав! То ви досі працюєте? Тепер ще в церкві? Приємно здивований.
• Так, Романе. Ти ж знаєш, що мене завжди приваблювало розумне, добре, вічне.
• Так, так, - заусміхався вже дорослий Власенко, - а знаєте що? Раз так уже мене доля повела, ходімо до церкви. Буду вам сповідатись.
• Ой, що ти? Що ти? Сповідає священик, а я так, свічниця і в хорі співаю.
•  Але ходімо, ходімо. Ось якраз і отець Петро. Не соромся, можеш йому всю душу вилити. Це тобі дуже допоможе.

Від такого повороту подій чоловік засумнівався, переступаючи з ноги на ногу.

• Ой, ну не знаю.

Тут прийшов батюшка, привітно усміхаючись. Привітався з Марією, спитав, як добралась.

• Отче!- звернулась жінка,- це мій колишній учень Роман. Дивіться який чолов’яга став. Порозмовляйте собі, а я піду.

Роман стояв трохи розгублений. Він зовсім не чекав такого розвитку подій. І в цю мить не мав і найменшої уяви, що йому говорити і нащо. Звичайно у нього була проблема. І він, зустрівши Марію Гнатівну, мав намір поговорити з нею, бо глибоко поважав свою вчительку і сподівався отримати від неї якусь пораду. А  священик… не вмів він розмовляти з духовними особами. Хоча, якщо Гнатівна порадила йому цю сповідь, то мабуть варто до неї прислухатись. Подумавши так, він зі священиком прийшли до затишного місця в церковній огорожі. Лавочка в холодочку, невеличкий фонтан, куди кожний раз прилітали попити водички горобці і голуби, все сприяло приємній, невимушеній розмові.

• Отче, набравшись духу, промовив Роман, - от розкажіть  мені як працює   ваша релігія. Вже скільки років я намагаюся з її допомогою вирішити свої проблеми, але…все йде нанівець. Все полетіло шкереберть.
• Цікаво, дуже цікаво, - заусміхався священик, - чи не можна докладніше, з подробицями?
• Ой, навіть не знаю з чого почати. Якось зайшли до нас свідки Ієгови. Довго розмовляли, переконували, оставили літературу. Запросили на свої зібрання. Ну і звичайно, обіцяли золоті гори. Наполягали, щоб ми охрестились в їх віру. Проте, їхні правила нам дуже не сподобались і ми не стали більше з ними зв’язуватись .
• Ну і що ж вам у них так не сподобалось, - спитав о.Петро.
• Та в них нічого не можна, - відповів Власенко, - ні телевізора  дивитись, ні спортом займатись, ні на рибалку. Нікуди. Тільки попід хати. Зачіска по формі, одежа теж. Навіть на вибори не можна йти. Щоб бути в цій вірі, означає бути повним їх рабом, навіть до смерті. Жінка якраз мала народжувати, то їй запропонували  взяти з собою юридично оформлений документ, яким би заборонялось рятувати її життя за допомогою переливання крові, навіть при загрозі смертельної небезпеки. Ні, ми сказали, що така релігія нам не підходить і категорично порвали з ним всі зв’язки.

   Тоді, якось по телебаченню, сподобались нам проповіді п’ятидесятників. І в них  ми побували на зібраннях. А там потрібно було платити десятину з усього заробленого. Нічого собі! А як почули молитви всякими мовами (коли кожен виголошує якісь звуки незрозумілі)!! Ні, ні. Це не для нас.

• А чому ви шукали таких зв’язків? Що вас до цього спонукало?
• Та я й сам не знаю. Хотілося добробуту, успіху. Я працюю день і ніч, не покладаючи рук. Правда і добився багато чого: маю гарний дім, машину, свій бізнес. Можу багато чого собі дозволити. Але й перешкод, заздрісників багато. Навіть відкритих ворогів. Як з ними боротись? Якось вже і в церкву пішов і свічку поставив. Потім нам порадили книжку Аксьонова «Я не колдун, я знахарь». Не смійтеся, але ми і по цій книжці намагалися жити. Правда, недовго. Не могли всього запам’ятати. З якої ноги встати, якою поріг переступати. Якою стороною гостям вилку дати. Взагалі маячня.
• І правда, веселі ваші релігійні пригоди, - усміхнувся батюшка.
• Веселі? Які веселі? Неприємності сипались на нас купами. Тільки почав трохи розвиватися бізнес. Та наче  хтось палки в колеса ставив. Спочатку хотіли знати хто це, ходили до ворожок. Отче! В них було повно ікон, вони Богу молились на колінах. Справи наче трохи покращувались, а потім ставало ще гірше. Що ми тільки не робили! По скількох гадалках не їздили. І сокири по чотирьох кутках закопували, і якісь клоччя давали палити. А в результаті…ми з дружиною думаємо про розлучення. Наш бізнес тепер гарантовано розрушиться і знищиться. Приїхали. Для чого жити? Що робити, нічого не зрозуміло.
• А ваші діти, - після якоїсь паузи спитав о. Петро.
• А що діти? Їм скільки не давай, все одно мало. Влаштовують своє життя, додому майже не являються. Тільки гроші та рахунки посилаємо. От тобі і діти.
• Ну, це деталі. Я хочу спитати чи здорові вони? Дружина? Як ви себе почуваєте?
• Та здорові. Як всі люди. Нерви звичайно вже на межі…
• Скажіть, Романе. Відповідь на яке питання ви хочете від мене почути?

Власенко аж запнувся. Його власна розповідь, його згадки про дуже проблемне життя (як він вважав) розхвилювали його. І відповісти на це питання зопалу він не міг. Треба було зібрати свої думки докупи.

• Хм, то я ж Вам усе розповів…ну добре, добре. Скажіть мені будь-ласка: де Ваш Бог? Де його поміч? Чи релігія все-таки опіум для народу?
• В якійсь мірі так і є. Опіум. От ви шукали релігію, борсались туди-сюди і отримали лиш розчарування. Бо релігія сама по собі – це як би віра в якісь потойбічні сили, які здатні впливати на плин нашого життя. Не релігію потрібно шукати, а Бога.  От що я вам скажу.
• А що, це не одне і те ж? – не розуміючи спитав чоловік.
• Звичайно ні. От ви собі шукали, простіть мені на слові, і Бога, і чорта – хто поможе, тому й вклонюся. Але ми повинні зрозуміти, що у всьому і над усім Бог. Все у Його владі і все у Його віданні .
• Ой, Ви знаєте, це вже вища математика. Боюсь, цього мені не осягнути.
• А ви не бійтеся. Не все так страшно. От скажіть мені: ви вірите, що Бог є?
• Ну як сказати. Ну знаю. Що щось таке є…
• Добре. Давайте я вас так спитаю: чи можете мені назвати якийсь виріб, який би не мав автора? Чи може щось створитись без чийогось задуму? Візьміть книжку і розріжте по буквах, хай скинуть її з космічної ракети. Складеться вона у книжку через мільйони років?
• Ну все, добре, я зрозумів, - погодився Роман. Ви мені хочете сказати, що Бог створив світ, і я з цим погоджуюсь. Але як це відноситься до моєї ситуації?
• Так і відноситься. Написано: «Коли Господь не будує дім, даремно  трудяться будівничі, коли Господь не охороняє місто – даремна там сторожа.  Багатьма шляхами шукали ви Бога, та так і не знайшли. Все якось манівцями обходили. А вкінці з ворожбитами вкрай збились з дороги. Бо через усе Святе Письмо червоною ниткою проходить заборона Божа звертатись до всяких чаклунів і ворожок. Господь обіцяє за цей гріх прокляття і покарання.

    І що ж тепер?  (прочитав отець  Петро в Романових очах).

• Все можна змінити при бажанні. Ніколи не пізно поки ми живі. Ось, пройшовши деякий шлях, ви зрозуміли, що саме Господь створив світ і що ми живемо під його законами. Ви вірите у це? Може й вірите. Та ця віра ще в зародку. І це не дивно. Є Господь, і є злі сили. Цих сил тьма тьмуща. В свій час, ще до створення людини, вони були ангелами. І насолоджувались в Божому Царстві, у присутності Господа. Бо Бог є світло, Бог є любов. І Його присутність це і є рай. Проте, одним з найясніших ангелів опанувала заздрість, гордість. Він сам захотів стати Богом і для цього багато ангелів схилив. Архангел Михайло, вірний Богові, очолив війну заколотників. І вигнані були злі сили. Тоді, Господь створив людей, дав їм розум і закони, виконуючі які, люди могли б зайняти їх місце в раю. Ну і звичайно, злі сили лютують, заздрять і роблять все можливе, щоб люди не змогли пізнати Божої правди.

Власенко слухав мовчки. Він майже не надіявся почути нічого нового:

• Це що в Біблії написано?
• Звичайно. Хіба ви ні разу не читали?
• Ні , не читав. Вірніше, пробував читати. Але я там нічого не  розумію. Кажуть, що в цій книзі все закодовано.
• Ні, не закодовано, - усміхнувся отець Петро, - коли Бог оселив в раю Адама з Євою, один з падших ангелів в образі змія спокусив їх згрішити. За що вони були вигнані з едемського саду. Коли вони вийшли, два ангели з вогненними мечами стояли на вході, охороняючи рай від повернення грішних людей. Читання Святого Письма, намагання наблизитись до Бога – це і є вхід до раю. Не так просто це дається. Всякі лихі сили будуть перешкоджати неймовірно.
• Цікаво ви розповідаєте. То під Божу поміч і опіку неможливо потрапити?
• Важко, але можливо. Я б сказав про це так: хто самостійно хоче прийти до Бога, буде йти наче через прірву з величезними перешкодами. А якщо звернутись в молитві про Божу поміч, то Господь через ту прірву міст прокладе і руку нам подасть.
• Ну, не знаю, - задумливо промовив Власенко, - Вірите, я вже так розчарувався в житті, у вічних пошуках. Хочеться якоїсь правди, чистоти, але де її знайти? Скрізь зло, обмани, заздрість і гроші. Всім правлять гроші. Без них нікуди. І не всі щасливі, хто має багатство.
• Так воно і є, - тихо промовив священик, - світ лежить у злі, про це також написано. Проте Христос світ переміг, проклав нам дорогу і ми можемо йти за Ним.
• А навіщо? Життя моє вже перейшло за половину, що мені світить?
• Ех Романе, Романе. Щось ви не послідовні. Ви пошукаєте Бога, чи може вам хочеться утвердитися   в своїй розчарованості? Я знаю, не просто так ви сюди прийшли. Господь спостерігає за вами, і завжди готовий підставити Своє плече. А знахарство, ворожбицтво, обрядовість, релігія – це не Бог. Перебування в вірі, в молитві, в читанні Слова Божого, прийняття участі у богослужіннях, у виконаннях заповідей – ось початок дороги до Бога. Але на цьому шляху все міняється. Вам зараз здається, що немає нічого ціннішого ніж набуття статків, покращення добробуту. Проте самі ви сказали, що йдучи цим шляхом, ви прийшли до розчарування. Скажу вам словами з тридцять третього псалму: «Попробуйте і побачите, який добрий Господь». А я, молитимусь і за вас, і за вашу родину. Щоб якнайшвидше Господь допоміг би вам знайти правду, яка б вас визволила з заплутаних лабіринтів. І відкрила правдивий шлях до Бога. Щоб на цьому шляху ви отримали Боже спрямування і Його благословення. Зайдіть у храм, пане Романе, поставте свічу і зверніться до Бога. А я був радий зустрічі і знайомству з вами. Буду радий бачити вас завтра на службі.

    Дивні почуття наповнювали Романа. Зовсім несподівано відбулась ця розмова. Він замислено спостерігав за свічкою, яка  рівно горіла ледь-ледь потріскуючи. Згадались слова отця Петра «Попробуйте і побачите, який добрий Господь». Перехрестився як вмів і тихо вийшов з церкви з ледь жевріючою на щось добре надію.

   Вранці, поснідавши з батьками, Роман вийшов у рідний, до болю  знайомий двір, де пройшло його дитинство, юність. У церкві дзвонили дзвони. Це було нове, бо до його від’їзду церква в Озерному була закрита. Він згадував вчорашню розмову з отцем Петром. І ці спогади виявились теплими і затишними. «Піти на службу може? - думав Власенко,- він мене запросив вчора». А дзвони все голосніше дзвонили, перегукуючись менші з більшими в правильно - гармонічному ритмі. Вони наче будили чоловіка до чогось нового, незбагненного. І знову згадались слова: «Попробуйте і побачите, який добрий Господь…»

   І він таки пішов до церкви цієї неділі. З подивом відмітив, що храм був наповнений людьми. Причому старих людей було не так багато. В основному середнього віку чоловіки і жінки. Були і зовсім молоді хлопці і дівчата.

Він не став пробиратися наперед, щоб не порушувати спокою. Побачивши Марію Гнатівну за свічним ящиком, приязно усміхнувся і зупинився неподалік. Хтось дав йому невеличку книжечку:

• Ось, можете слідкувати за службою.

Це було доречно, бо так відразу він не міг розрізняти слів священика  і хору. З книжкою було зрозуміло.

• Непомітно для себе він зацікавився послідовністю літургії. Все було чітко і досконало. Він навіть перечитав таємні молитви священика і відмітив про себе, що хтось дуже гарно і доречно склав порядок богослужіння від початку і до кінця. З цікавості пошукав автора і прочитав: Літургія Іоанна Золотоустого. Не чув такого імені, мабуть, віки минули коли він жив.
• Хор виконував молитву Отче наш… із хором співали усі, хто був у церкві. І він співав. Спочатку якось невпопад, але згодом влився в цей загальний хор. Йому, чоловікові в зрілих літах, з багатим життєвим досвідом було цікаво.  Бо це була чи не перша натхненна молитва в його житті. Згодом разом з усіма він співав Символ віри, промовляючи своїми устами: Вірую в єдиного Бога Отця Вседержителя Творця неба і землі і всього видимого і не видимого. Йому було незвично і цікаво перебувати серед своїх односельців у церкві на молитві. Було приємно відчути їх відповідальність. Ось вони прийшли, відклавши всі справи, щоб помолитись за свою країну, за свою громаду за рідних і близьких. Хвалять Бога і дякують Йому. За що? Знову згадались слова: попробуйте і побачите який добрий Господь…
• З церкви він вийшов якимсь іншим. Усі думки і переживання, які турбували його останнім часом, як би відійшли в іншу площину. Участь у цьому богослужінні принесла йому нові, досі не відомі думки і питання і навіть якісь відповіді…

    Вдома, несподівано спитав у батьків:

• Чому ви не ходите до церкви? - вони здивовано подивились на нього:
• А що ми там забули? Ми вже, сину, грішні, якось так доживемо. Де той Бог? Хто його бачив? Пусте це все, -  махнув рукою батько.

У Романа мороз пішов за спиною. Бо саме про це розповідав на проповіді священик.

• Не хочуть люди знати Бога, говорив він. Не хочуть і все. І хай як їм не тяжко, як не спокійно. Постійні скарги на життя, на людей, на владу, скільки темного мороку, але вже якось звикли, втягнулися і світло Божої правди їх лякає, напружує. Знаєте, як людина довго перебуватиме в темному приміщенні, вийшовши під яскраве сонце зажмуриться і закриє очі руками. Так і з нами виходить.
• Між, тим, - розповідав він, - від того віримо ми в Божу присутність чи не віримо, дія Господніх законів не відміняється. Навіть в суспільстві не звільняється від покарання порушник закону, оправдовуючись, що мовляв я законів не знаю. Ми всі з вами в своєму житті не раз мали нагоду спостерігати, як бувало відразу або навіть через роки, люди несли важку кару за вчинені гріхи. Як таємне ставало явним незбагненно, без людського втручання.
• А між тим, 10 Божих заповідей це не рекомендації - це Божий наказ. І відноситись до них потрібно дуже серйозно. Бо це закон! А законів потрібно дотримуватись, як державних і наскільки більше Господніх.
• Про все це роздумував Власенко. Бо відчував, що все це є відповіді на питання, які цікавили його. Дуже цікавили. Прийшло розуміння того, що в його житті має щось змінитися. Якийсь промінчик засвітився в тій важкій буденності, в якій він опинився. З’явилось якесь обережне сподівання, яке насправді було зародком віри. Але Роман про це ще не знав.