Мій сайт

  Після відпустки, яку Роман провів у батьків в Озерному, відносини у подружжя Власенків помітно потеплішали. Вони прожили разом більше 25-ти років, виховали двох синів-соколів, як з любов’ю називав їх батько. Хлопці були, вважай ровесники, з однорічною різницею в віці. В родині цінували знання, тому батьки навчанню дітей виділяли багато уваги. Коли настав час здобувати вищу освіту, батьки вибрали найпрестижніші ВУЗи в столиці. На той час бізнес їх був досить успішний і вони думали, що так буде завжди. На навчання хлопців батьки потратили купу грошей, які забрали з обігових коштів свого бізнесу. Через те не мали розвитку, який був вкрай потрібний, щоб зостатись на плаву. Коли сини навчання закінчили, постало питання працевлаштування на достойні посади. І знову знадобились фінанси на проживання в столиці, на зв’язки, через які можна було влаштуватись, хай на незначну посаду, але в високих кабінетах, щоб буди на очах еліти. Та навіть за кілька років це не принесло бажаних результатів. Кар’єра хлопців не піднімалась, відповідно і заробітків не стало більше. Не вкладаючи коштів у розвиток свого бізнесу, Власенки відкрили вільний доступ конкурентам. У них вже були достатньо значні кредити, а бізнес тріщав по всіх швах. Хлопці оцінили ситуацію, в якій опинилась їхня родина, і просила батьків дозволу повернутись додому і піднімати власний бізнес. Дружина Тамара, після деяких роздумів погодилась, з синами, та Роман був категорично проти. Він шукав можливості отримати нові кредити і таки знайти потрібних людей, щоб влаштувати синів на хороші посади, і тоді, думав він, з їх зарплати повернемо борги. Не міг він змиритись з думкою, що стільки років навчання і стільки витрачених грошей не принесли очікуваних результатів. Тамара ж розуміла, що така поведінка чоловіка приведе до ще більших втрат. І щоб хоч якось спасти ситуацію, вирішила заявити чоловікові своє рішення про розлучення і розподіл майна. Для Романа це було дуже неприємною несподіванкою. Адже раніше дружина його завжди підтримувала. Що сталося? Що вона собі надумала? Грюкнувши дверима, вийшов з дому, не знаючи куди себе подіти. Подався на вокзал, сів на поїзд і поїхав додому. Навмисно поїздом, бо з таким каламбуром в голові автомобілем керувати був нездатний.

  Тамарі після цієї розмови також було важко а серці. Десь пропала її рішучість до розлучення. Відчула, що не готова до такого розвитку подій. Раз по раз поглядала на телефон, та чоловік мовчав, і вона не наважилась телефонувати. Коли господар не прийшов додому вечором, серце защеміло від незрозумілої тривоги. Зателефонувала синові і попросила зв’язатись з батьком, і дізнатись де він. Але не видай мене, попросила.

   Звістка про те, що Роман подорожує поїздом, здивувало дружину і трохи заспокоїло. Хай поїде, думала вона, потрібно змінити обстановку, щоб з іншої сторони оцінити ситуацію, що склалася. Якось воно буде, подумала. А зараз спати. Та сон не йшов. Ні цієї ночі, ні наступні. Вона не звикла до самотності. Ні справи, ні фільми, ні книги не допомагали. Тамара оцінила важливість їх з Романом стосунків. Ось діти виросли, випурхнули з рідного гнізда. Друзі, родичі, всі зайняті власними справами. А був би чоловік у дома, і я йому потрібна і він мені. І якщо день ще можна було якось зайняти, то ночі були нестерпними. З чоловіком вона так і не розмовляла, тому не знала, яке рішення він прийняв після цієї їхньої розмови, і чи взагалі повернеться. Разом з тим розуміла, якщо чоловік і далі гнутиме свою лінію, не прислухаючись до її порад, їх чекатимуть нелегкі часи. Після довгих роздумів і міркувань, вирішила розповісти все їх доросли синам, і спитати поради. Хлопці вирішили повернутись додому, а там якось владнається. Дасть Бог батько пересердиться і може таким чином вдасться поправити справи в сім’ї і в бізнесі.

    Повернувшись додому, Власенко був приємно здивований тим, з якою непідробною радістю зустріла його дружина. Тримаючи його руки в своїх, дивлячись чоловікові в очі не сміло промовила:

• Романе, ти прости мені. Я не знаю, що на мене найшло.

  Сказала і зіщулилась зовнішньо і внутрішньо. Що то він їй відповість? Чоловік глибоко полегшено зітхнув і міцно обійняв свою Тамару. Він і сам приготував для неї найтепліші слова. То ж серце його розквітло.

• Романе, - промовила дружина, - я не знала, коли ти приїдеш. Ходімо десь пообідаємо, а то мені нічим тебе нагодувати, для себе майже не готувала. Не хотілось.

 Він був і не проти. Тож незабаром у затишному ресторані насолоджувались спілкуванням, за яким вже скучили за кілька минулих днів. Тим часом Роман вже кілька разів ловив на собі запитливі погляди чоловіка за сусіднім столом. Щось дуже знайоме з далекого минулого заставляло придивлятись на того, хто сидів напроти. Вони впізнали один одного майже одночасно, і піднялись на зустріч один одному.

• Романе, це ти друзяко?
• Я, Стасе, я, - обіймав Власенко свого давнього товариша, з яким сиділи за одною партою. Оце так, дивувались обидва несподіваній зустрічі. Правду кажуть, світ тісний. Станіслав Марецький знайшов свій успіх у житті. Жив у столиці, організував досить успішну фірму, яка спеціалізувалась на поставці товарів медичного устаткування. До Сум приїхав з наміром організувати тут дочірнє підприємство. Проте мав деякі незручності через те, що не мав у цьому місті нікого, на кого міг би цілковито покластися. Тому радість від зустрічі із старим знайомим була подвійною. Радів з того, що зустрів давнього товариша. І з того, що працювати в Сумах стане тепер значно легше.

   Життя Власенків змінилось кардинально. Тепер вони працювали на відповідальних посадах на підприємстві Станіслава. Сини успішно займалися сімейним бізнесом. Справ було багато. Вони рідко користувались вихідними та були цьому раді. Їх справи налагодились і Власенки були дуже задоволені собою, що от-таки змогли досягти і того і іншого.

    Дзвіночок продзвенів несподівано і як завжди буває, дуже невчасно. Зненацька захворіла дружина і її терміново потрібно було лікуватись на стаціонарі. Романові відповідно додалось клопотів. Хоч і стомлювався, проте встигав усюди. Адже завжди відзначався працелюбністю і відповідальністю. Тепер наступила його черга самотніх вечорів, і хоч добре стомлювався, проте, міцно спати, як раніше тепер не міг. Думок про справи на роботі було багато. Та не це було його основною проблемою. Він дуже переживав за здоров’я дружини. Романові було скучно і важко без Тамари. Насправді важко. Згадувались пережиті сумні і радісні моменти. І дуже хотілося бути разом вирішувати справи, спілкуватись як раніше. Ех, подумав, стаю сентиментальний на старість. Що поробиш.

  Коли з'являлись у Власенків проблеми, вони мали звичку шукати зовнішніх ворогів. Такі думки і тепер почали підкрадатися до Романа. Проте разом з тими думками, згадалась розмова в Озерному з о. Петром. Згадалась недільна служба Божа і слова проповіді. Так-так, роздумував він, міряючи кроками кімнату. Я ж практично забув про цю подію. Зовсім не згадував. «Чекай, несподівано до самого себе промовив і зупинився. Я поїхав в Озерне з цілим мішком проблем. Якось так сталось несподівано і непередбачуване, я розмовляв із священиком. Якось потім у церкві запаливши свічку, я просив, щоб Господь допоміг мені здолати перешкоди, які були на той час, я сповідався і причащався і разом з усіма молився в храмі. І що? Що, що, запитав подумки у самого себе. Але ж питання нашого з Тамарою розлучення вирішилось. Наш шлюб збережений. Ця думка буквально пронизала його наскрізь. Серце забилось частіше, в нас стали налагоджуватись фінанси, діти працюють і досить непогано заробляють. Бог з нею з столицею. Яка різниця, де жити. Було б  комфортно. Так що ж це виходить? Що виходить? Виходить, що Бог мені допоміг. Оце так. Дивно, але ж це так. Ну добре. Може й допоміг. А далі, що далі? У мене знову проблеми. Що робити? Хотів би я зараз порозмовляти з о. Петром. Хоча він же мені свою книжку подарував. А де вона до речі? Де ж я її поклав? Чи може в батьків забув, та ні, я її привіз. О! Згадав!» Роман швиденько відшукав книгу і перегорнув першу сторінку. Читаючи, відзначив для себе доступність і простоту викладення матеріалу. Йому було цікаво читати ще й тому, що з автором цієї книги розмовляв особисто. Спіймав себе на тому, що наче ось так наяву розмовляє з Озернянським священиком. Так само спокійно  і впевнено, просто без всяких за розумних філософських висловів.

  Романа зупинив дуже для нього несподіваний вислів, який прозвучав в його думках, як відкриття. В одній із своїх проповідей о. Петро писав: Ми, сучасні люди, живемо в шалених ритмах, віддаємось роботі, вирішенню справ, до останку ми надіємось на самих себе. А тим часом Господь говорить у Святому Письмі: Без Мене не зможете нічого. А ми все трудимось, запобігаємо, і нам ніколи зупинитись, щоб отримати Боже благословення і Його підтримку. Адже кожний сьомий день — день відпочинку. У цей день ми повинні зібратись всі разом на молитву у храмі. Подякувати за здобутки і попросити благословення на наступний тиждень. Скажіть, чи можна дати щось людині, яка біжить, мабуть бігуну потрібно зупинитись щоб отримати.

   Власенко був схвильований. Не простий і  не звичайний був цей вечір. Господь торкнувся його серця і посилав відповіді на питання, які його цікавили. Далі Роман вже не міг читати. Він думав про свій біг, про постійну заклопотаність. Дуже дивною тепер здавалась йому зустріч зі священиком. Адже нічого такого він не планував. Все так випадково вийшло. А може не випадково? Може це Бог кладочку поклав через прірву, як казав о. Петро.

    На наступний день до лікарні разом з передачею він приніс дружині оцю книжку. Після скорого одужання, Власенки регулярно брали участь у недільних храмових службах. Шість днів працюй, а сьомий Господу Богу Твоєму. Цю заповідь вони стали виконувати незаперечно.

   Їхнє життя потихеньку почалось змінюватись, наповнюватись гармонією. Все частіше при вирішенні життєвих проблем вони звертались в молитві до Бога і часто отримували підтримку. «Спробуйте і побачите який добрий Господь.» Згуста згадував Роман розмову з о. Петром Волянюком. Ці слова зустрічались йому кожного разу у 33-му псалмі, коли він перечитував псалтир. А ще дуже до вподоби були слова з 126-го псалма: «Даремно ви стаєте рано і лягаєте пізно і їсте хліб тяжко здобутий, тоді як Господь дає улюбленим своїм спокійний сон.»

  Зернятко віри в душі Романа і його дружини Тамари давало свої невеличкі росточки які зміцнювались Божим благословенням і Його підтримкою.