Мій сайт

Світлана Гордійчук не довго побивалась після дорожньої пригоди. Машину відремонтувала і продала. Проревізувавши свої статки, вирішила що може дозволити собі нове авто. А щоб знову не потрапити у подібну халепу, найняла особистого водія.

         На превеликий жаль цей прикрий випадок не став для неї життєвим уроком. Навпаки, її поведінка стала жорсткою. Від всякої добродійності категорично відмовилась, мовляв що це дає? Натомість купляла собі надто дорогі прикраси. Такі дорогі, що коли кудись їх одягала, то запрошувала з собою двох охоронців.

         Часто влаштовувала дорогі і пишні бенкети з незмінними феєрверками. Кошти, якими раніше допомагала хоч комусь, тепер безумно проїдались, пропивались ,згоряли різнобарвними вогнями в вечірньому небі. Непереливки стало й тим людям, які працювали у цій родині. Господиня у всьому їх підозрівала, принижувала, навантажувала важкою працею, при цьому зменшуючи їхню платню.

         Світлано переповнювали самовпевненість і зухвальство. І така поведінка її цілком влаштовувала. Дбаючи про свою зовнішність, Світлана подалась до міста до дорогого стоматолога, щоб усмішка її була білосніжною і сяючою. До призначеного часу ще було цілих пів години, і вона вирішила зачекати у затишному фойє перед кабінетом.

         За хвилину ще одна пацієнтка сіла навпроти під зеленою пальмою. «Це ж треба так? – зі злістю подумала Світлана. Нікуди не заховаєшся не усамітнишся. Принесло ж її на мою голову. Та нічого – усміхнулась про себе, є можливість повеселитися.»

         Валентина також буза з Озерного. Колись зі Світланою Гордійчук вони разом працювали у бухгалтерії консервного заводу. Вже тоді між ними темна тінь пролягла. Працьовита і відповідальна Валентина була в пошані і в дирекції, і в колективі. Світлана ж вважала себе набагато кращим спеціалістом (хоча далеко такою не була) і ніяк не могла зрозуміти, чому вона займає нищу, посаду ніж Валентина. Не упускала можливості огорнути її презирливим поглядом та й добірним словечком не гребувала. А Валентині від цього ні холодно, ні жарко. Ніхто у відділі її не розумів. Адже з її можливостями, з її впливом вона без особливих зусиль могла влаштувати Світлані звільнення чи хоча б переведення в інший відділ. Та Валентина була сильною і високою духом. Вона сумлінно виконувала свої обов’язки і не звертала жодної уваги на Світлану. Весь відділ з цікавістю спостерігав за ними. І яким же великим було їх здивування коли Гордійчук несподівано звільнилась нікому нічого не пояснивши. Багато хто зробив тоді для себе правильних висновків. Про те як потрібно поводитись з неприятелями.

         Часи змінились. Світлана з чоловіком зайнялись бізнесом, а Валентина, вийшовши на пенсію, ще працювала в соціальній сфері, доглядаючи за старенькими пенсіонерами, які мали в цьому потреби. Ще з дитинства навчена своїми батьками, вона ходила до церкви. Співала в церковному хорі, співала на погребіннях. З Світланою їх дороги майже не пересікалися. А це ось де прийшлось зустрітись.

         Багата, розкішна Світлана дивилась на Валентину і не могла збагнути, що вона робить тут  цій дорогій приватній клініці. Мабуть виманює у стариків їхні збереження. Ззовні наче така проста, а от дивись де її можна зустріти.

• Що, так гарно платять вам на похоронах, що можете дозволити собі відвідувати цього лікаря? Чи може скажете що Бог вас доларами з небес осипає? То звідки ваші статки Валентино Василівно? – не привітавшись сходу налетіла Світлана.

Валентина не змінилась. Вона як і раніше була дуже спокійна і врівноважена. Проте, звідки кошти у Гордійчучки знала, жили ж в одному селищі. Будучи людиною глибоко віруючою, розуміла до яких наслідків приведе Світлану обраний нею спосіб життя. Вона подивилась на Світлану з жалем і ледь усміхнулась.

• У цьому світі багато дивного. Скажу не повірите…
• Звичайно не повірю, – сердито промовила Світлана, -  Ви тільки вдаєте з себе тихих і смиренних, а насправді огого…
• Облиште,  Світлано. Що вам потрібно від мене?
• Нічого мені не потрібно, але я намагалась благодійністю займатись, і що? Нічого з того не вийшло. Мені ніхто нічим не допомагає. Хочеш щось мати, мусиш зубами вигризати. Працюєш, гаруєш і в результаті зустрічаєшся в дорогій клініці з тією, що бігає до стариків, у півчі записалась і виявляється, що можливості у нас рівні. Цікаво…
• Авжеж цікаво, – загадково посміхнулась Валентина, - мені ж цікаво те, що ви Світлано, будучи дуже заможною, не виглядаєте щасливою. Чому так? – її співрозмовниця такого питання аж ніяк не очікувала. Та за словом до кишені лазити не звикла.
• А ви, Валентино, настільки багаті що аж щасливі?
• Світлано, не той щасливий хто багато має, а той кому хватає.
• А, ну звичайно…  - Відкрились двері кабінету, і його господар люб’язно звернувся до Валентини: -
• Заходьте, мамо, прошу.

Світлані дух перехопило, як він її назвав? Мамою? Нічого собі. Але ж її сини не лікарі. Я їх знаю. Зять? Можливо-можливо. Вона рвучко підвелась і швидко пішла з клініки переповнена злістю і розчаруванням. Їй так хотілось хоч тепер поставити на місце цю «праведницю»  (як вона про неї думала). Як я тепер піду на прийом до її зятя? Ще чого? Не діждеться! Подумала сердито і наказала водієві повертати додому.

    Валентина, полікувавши зуби, поїхала провідати онуків. Її донька Наталя жила з сім’єю в обласному центрі. Змалку вихована в працьовитій християнській родині, вона з відзнакою закінчила медичний інститут. Заміж вийшла за однокурсника. У її Мирослава були схожі життєві пріоритети. Не маючи змоги отримувати грошову допомогу від батьків, вони гризли граніт науки, щоб скластити іспити і отримати стипендію. Розважатись у нічних клубах і барах не було за що. Навпаки доводилось шукати допоміжних заробітків. Але ці обставини не зашкодили Романюкам. Тепер вони стали висококласними  спеціалістами. Після закінчення інституту не вони шукали роботу, а роботодавці самі знайшли їх. А через кілька років в місті відкрилась приватна клініка, і їх запросили туди працювати. Послуги в цій клініці були досить дорогі. Розрахований був цей заклад на заможних людей, які були готові гарно платити за комфорт, за можливість обслуговування без черг і найперше на професійність лікарів. Зарплата у персоналу клініки була дуже значна. Але й вимоги відповідні. За поведінку, яка відлякувала клієнтів, звільняли негайно. Мирослав з Наталею знали ціну грошам, тому працювали чесно і добросовісно. З часом їх матеріальне становище значно покращилось. Та це був один з небагатьох випадків, коли гроші їх на зіпсували. Наталя дуже любила читати твори Івана Золотоустого. І знала правильні відповіді на багато запитань, які виникали в житті. І до грошей вони не прикипали душею. Звичайно, Романюки жили в гарних умовах, але не розкошах. Натомість старались допомагати батькам. Часом, братам Наталі і сестрам чоловіка. Бо як писав Злотоустий: Не гроші повинні володіти нами, а ми грішми.

         На вечерю сьогодні Романюки зібрались разом. Не так часто мама у них гостювала. Валентина ж привезла печиво, яке так любили онуки. Завжди казали, що тільки їх бабуся вміє таке пекти. Наталя також потрудилась. Хотілось пригостити маму кращими своїми кулінарними досягненнями. Малеча тулилась до Валентини. Розпитували про дідуся, про кота Мурчика. Цікавились, чи загоїлась лапа у Рябка.

• Лапу ми вилікували собаці, але мабуть він скучає за вами. Коли ви гостюєте у нас, то він такий веселий, ніяк не набігається. А без вас йому сумно, -  розповідала бабуся.
• О! Придумала, - защебетала Даринка. - Треба до нього собачого психолога запросити.
• Кого? -  Здивовано спитала Валентина?
• Собачого психолога. Мені Каріна Злісна розповідала, що є собачі психологи і котячі.
• Он як! -  Здивувалась бабуся.
• Так, так! І лікарі, і перукарі, і стилісти… Ви що не знаєте бабусю, -  здивувалась онучка. Та тільки здвигнула плечима. А якось мама за Каріною приїхала і їх собачка була одягнена в таку гарну шубку.
• О! підхопив внучок Сашко, а давайте Рябку джинси пошиємо? Уявляєте як  би він прогулявся по вулиці? -  Усі весело засміялися, уявляючи цю картину.
• Про що це вони говорять, -  запитала Валентина, -  що це за новизна така?
• Це мама тепер така мода, - озвався Мирослав, - і говорити про це не хочеться.
• Чому ж? Вже часто приходиться про це слухати.
• Не кажи, -  озвалась Наталка, - не повірите, як почнуть розповідати наші VIP клієнти про свої багаті примхи, про розкішні будинки, про слуг і служниць. Ще як би вони самі чимось корисним займались.
• Ну як це, -  озвався чоловік, - знаєш скільки у них справ? Манікюр собаці в дорогому салоні зробити, їжу котові з-за кордону виписати.
• А діти, дітей що у них немає? -  Здивовано запитала мати.
• От, от, -  підхопила Наталка, -  краще б дітей народили та гроші на їх навчання тратили. Вірите, такі попадаються клієнти, що мене аж колотить від їх розповідей. Скільки злиднів навкруг, хвороб, помогли б краще, підставили плече.
• Є й такі, що серйозно займаються добродійністю, -  озвався Мирослав. Не багаті бездумно тратять гроші. Ті, що заробляють своєю працею і розумом, ті вміють коштам лад дати.
• То як думаєте, - звернулась бабуся до онуків, -  купляти Рябку шубку чи ні?
• Ні! -  Дружно відповіли малі. - В нього і своя шубка гарна і тепла.
• Так, так, - усміхнулась Валентина. Господь, створюючи тварин чи птахів вже потурбувався про них. Звірам хутряні шубки подарував. Птахам пір’ячко м’яке і різнобарвне. Рибам луску. Дерева вдягаються,   а вся  земля вквітчана збіжжям травами і квітами.
• А зиму Господь одягає в білу шубку, -  замріяно мовила Даринка. Як гарно буває коли іній іскриться на деревах.
• Ось де справжнє багатство. Правда? -  Спитала бабуся.
• Правда, - відповіли онуки.
• Краще багатіти добрими справами. Оце найголовніше. Запам’ятаєте?
• Запам’ятаємо бабусю.
• Ось і добре, - пригорнула до себе дітей. А в серці просила Бога, щоб виросли онуки гарними  і достойними. Щоб не сходили з праведного шляху і отримали Боже благословення.